Лина Костенко «Берестечко». Часть 2.

Лина  Костенко  «Берестечко».
Часть  2.

…  И  БЫЛО  УТРО.  БЫЛ  ТУМАН.  100  ТЫСЯЧ  ВОЙСКА  БЫЛО.
И  меч  освяченный  был.  Было  все  тогда!
Хоругвии  шумели.  Грозной  силой
Орлы  и  соколы  готовы  бить  врага.
Телеги  спали,  скованы  цепями,
И  горизонт  светил  полмесяцем  татар,
И  покотился  перед  конскими  ногами
Дымящий  смрад  несущих  смерть  петард.

                               На  нас  неслась  стеною  вражья  сила,
                               Летело  всё,  как  броневой  кулак,
                               Гусар  крылатый  ,  в  этом  месте  был  он,
                               И  как  сразить  нам  эту  силу?  Как?
                               В  бою  сошлись.  Они  на  нас  помчались,
                               А  мы  же  легкие,  ведь  нет  на  нас  брони,
                               Рубили  саблями,  из  седл  их  доставали,
                               Щиты  проламывали…Не  прошли  они.  

И  я  летел  на  той  волне  свинцовой,
Заевшуюся  шляхту  резать  в  мак.
Стал  на  дыбы  мой  с  гривой  золоченой
Помощник,  дорогой  мой  аргамак.
В  дыму,  в  огне,  среди  сполошного  ада,
В  болото  оттеснили  от  реки.
И  вот  уже  гусары  вовсе  не  крылаты,
И  отсупили  те  наемников  полки.  

                       Мы    их  согнули,  как  бычка  за  роги
                       Те  по-немецки  расстановлены  войска…
                       И  до  победы  оставалось  так  немного,
                       И  ведь  победа  эта  была  так  близка!

Внезапно  дождь.  И  ливень.  И  гроза.
Не  слышно  залпов  средь  раскатов  грома.
Погибли  Амурах,  Муффрах-мурза.
Мы  в  круговую  стали  оборону.

                         А  дождь  все  хлещет.  Мокро,  безпросветно.
                         Раскачивая  бой,  как  черные  весы.
                       И  воронья  набралося  несметно,
                       Без  отдыха  за  долгие  часы.  
                       И  порох  отсырел,  ржавеют  самопалы,
                       Увязли  пушки…  валит  ветролом.
                       И  светопреставление  настало.
                       Трудней  коням,  поскольку  кони  под  седлом.
                       Замерз    татарин,  не  взбодришь  его,
                       Знамёна  блеклые.  Да  и  бунчук  обвис.
                       Всем  очень  скользко.  И  страшней  всего,
                       В  бессилии  мой  воронной  упал  вдруг  ниц.

                       Но  мы  держались.  Мы  хотим  свободы,
                       Уж  третий  год  воюем  мы  –  пора!  
                       …  Невдалеке  предстали  пред  народом
                       Черты  того  злощасного  шатра.      

И  ХАН,  КАК  БУДТО  ВЫЛЕПЛЕН  ИЗ  ВОСКА,
Одет  в  кольчугу,  а  на  нем  шишак.
Курил  кальян,  а,  может,  отдыхал  он  просто,
Иль,  как  стервятник,  наводил  он  страх.
                         Вот  если  б  знал…  Вот  если  б  ведал,
                         В  шелках  и  шкурах,  при  луне.
                         Он  спит,  и  верит  ли  в  победу,
                         О  чем  же  думает  во  сне?

А  хан,  не  верящий  в  победу,
Вдруг  крикнул  на  закате  дня:  
–  Нас  с  вами  гетьман  всё  же  предал,  -
И  привели  к  нему  коня!

                         И  уносились  вдаль  те  мурзы,
                         Гаремный  сморщенный  урюк,
                         
                       Решив  сберечь  своё  лиш  пузо…
                       Как  нам  понять  таких  тварюк?

Внезапно,  все  без  исключенья
Они  умчались  быстро  в  даль…
И  хану  нет  тому  прощенья,
Мы  обессилены,  как  жаль!

                           Себя  карать  я  буду  вечно,
                           Что  заметался  сам  не  свой.
                           Не  знал,  вернуть  татар  беспечних?
                           Иль  продолжать  неравный  бой?  

Мой  чёрный  сон  –
                                           В  тот  беспросветный  ливень,
И  нет  картины  мерзопакостнее  сей…
Как  басурманы,  уцепившись  в  гривы
Стегали  обезумевших  коней.


*****

Костенко  Ліна  «Берестечко».  Частина  2

…БУВ  РАНОК.  БУВ  ТУМАН.  БУЛО  СТО  ТИСЯЧ  ВІЙСЬКА.  
І  меч  свячений  був.  Усе  було  тоді.  
Шуміли  корогви.  І  жодна  птиця  свійська  
не  вивела  курчат  в  орлиному  гнізді  
Вози  стояли,  скуті  ланцюгами  
І  обрій  зблис  півмісяцем  татар  
І  покотились  в  коней  під  ногами  
кошлаті  димом  голови  петард.

На  нас  ішла  стіна  рухомогруда.  
Летіло  все,  закуте  у  броню.  
Гусар  крилатий  —  то  така  споруда,  
що  тільки  шаблю  вищербиш  об  ню.  
Скресались  ми.  Вони  спочатку  тисли.  
Та  ми,  легкі  між  тої  ваготи,  
крушили  їх,  знімали  з  коней  списами  
і  прогинали  келепом  щити

А  я  літав  у  тій  свинцевій  хвищі.  
пихату  шляхту  сік  на  дрібен  мак.  
аж  диба  став  на  тому  бойовищі  
мій  вороний  скажений  аргамак.  
В  диму,  в  огні,  в  кривавому  ошматті,  
відкинуті  в  болото  від  ріки.  
вже  ті  гусари  не  були  крилаті,  
вже  відступали  наймані  полки.

Ми  вже  їх  брали  як  бика  за  роги  —  
німецьким  штибом  ставлені  війська.  
Уже  ж  було  тіль-тіль  до  перемоги!  
Вона  була  близька  уже,  близька!
І  раптом  дощ.  І  злива.  І  гроза.  
Гармат  не  чутно  від  ударів  грому.  
Впав  Амурат.  Поліг  Муффрах-мурза.  

Ми  кілька  днів  тримали  оборону.
А  дощ  хлющить.  Ні  просвітку.  Мокряччя.  
Хитає  бій,  як  чорні  терези.  
І  вороння  вже  аж  хрипить,  не  кряче.  
Ні  шанця  врий.  Ні  хліба  підвези.  
Одсирів  порох.  Ржаві  самопали.  
Гармати  грузнуть.  Валить  вітролом.  
І  треба  ж  так,  щоб  зливи  саме  впали!  
Найгірше  коням  —  коні  під  сідлом.  

Татарин  змерз,  то  спробуй  його  вкоськай.  
Знамена  зблякли  і  бунчук  обвис.  
І  людям  слизько,  і  коняці  ковзько.  
Упав  гнідий  —  в  багнюці  заковиз.
Та  ми  тримались.  Ми  хотіли  волі.  
Вже  третій  рік  воюємо,—  пора!
…А  віддалік  на  пагорбі  у  полі  
ряхтіла  срібна  порхавка  шатра.

І  ХАН,  ЯК  ВИЛІПЛЕНИЙ  3  ВОСКУ,  
в  кольчугу  вбраний  і  в  шишак,  
курив  кальян,  чи  спав  потрошку,  
чи  стежив  битву  мов  коршак.
Якби  ж  я  знав,  якби  ж  я  відав  —  
в  шовках  і  шкурах,  хить  та  хить  —  
він  спить  чи  думає,  цей  ідол,  
і  що  він  думає  як  спить?

Яких  ще  хоче  сіл  і  градів?  
А  хан  куня,  куня,  куня…  
І  раптом  крикнув:  
                               —  Гетьман  зрадив!  —  
і  підвели  йому  коня.
І  мурзи,  мурзи,  ті  замурзи,  
гаремний  зморщений  урюк,
дришпанять  слідом  з  поля  бою  —
і  як  спинити  цих  тварюк?!

Зненацька,  раптом,  всі  до  решти  —  
вони  зникали  вдалині.  
І  хан  чадів,  як  головешка,  
на  біло-сірому  коні.
Я  буду  вік  себе  картати,  
що  заметався  сам  не  свій  —
не  знав,  чи  хана  завертати,
чи  тут  продовжувати  бій?

Мій  чорний  сон  —  
                               у  хлющу  зливи,  
у  розлемішені  шляхи,
летять  татари,  в  буйні  гриви
вчепившись,  наче  реп'яхи…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555801
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 30.01.2015
автор: Володимир Туленко