Падав сніг десь на вулиці краплями мерзлих дощинок.
У душі не вміщалася біль і ревіла до ночі.
Та я тішилась:в ньому вода усіх щирих сльозинок.
Тільки б якось спинитися,щоби не виплакать очі.
Сніг гойдався із вітром.Хтось зверху різьбив шість куточків
На кожненькій сніжинці.Яка ж клопітка то робота!
А я вірші свої підшивала з найкращих шматочків
Того болю,де в літерах з попелу є позолота.
Я тихо з розуму зійшла.
Так зходять певно у могили.
Мене чомусь не зупинили
Ні дощ,ні вітер!Я змогла...
Ти ще казав мені:
-Вернись...
Потім соромився і плакав.
А дощ мене за вітром кликав.
Ти кинув сукню:
-Одягнись...
Яка різниця!Гола!Ні!
Ти душу б одягнув в обійми!...
Та я піду до вітру в найми,
Йому писатиму пісні!
О,як же душу шматував!
Проходив,наче незнайомі!
Вона живе у тому домі,
Що ти для мене будував...
Як легко з розуму зійти...
Так зходять певно із драбини.
Або лягають в домовини,
Тягаючи свої хрести...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558265
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.02.2015
автор: Відочка Вансель