Я можу йти куди завгодно:
у веремію суєти,
у рай, у пекло нині модно.
І науково, і природно
медитувати у світи.
Іти з пустою головою –
ані вперед, ані назад.
Але [i]нікуди[/i] – ні ногою...
Зручний для місії такої,
я не поет, а автомат.
Є і поранені, і вбиті,
і поки я іще живий,
то маю право говорити
про сльози матері пролиті
і кулі вирок роковий.
Не винуватий у любові
до Слова, що будує світ,
дарую братії по кро́ві
на рідній українській мові
її забутий заповіт.
Її обов’язок – молити
і Сина, й Духа, і Отця
надію – вірити і жити,
уміти ворога любити
до переможного кінця.
Але, доведений до краю
сугестіями звідусіль,
де ще плюють на хліб і сіль,
я на гашетку нажимаю.
Я не мішень. Я сам стріляю
і точно попадаю в ціль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558704
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.02.2015
автор: I.Teрен