Давно вже Марія не була тут…
Таке враження, що її недавно не стало. Не хотілося, але довго згадувалось той час…Поховали бабусю за два дні…На третій поїхали додому…П’ятниця – саме в цей день не було вже ні живої, ані мертвої Гафії на землі. Залишились тільки спогади і кинута грудка чорнозему, застигша у могилі. Усе було, багато доброго і поганого. Та про померлих і не годиться говорити погане. Все, пізно, раніше треба було…
А Марія, все ж, прибула в Стожинець. Не по своїй волі, за проханням сестри, яку вже кілька днів мучила алергія. Щоб допомогти їй, слід привезти із цього забутого Богом села прививки і щеплення, що робились тій колись в дитинстві.
Обора вже котрий рік спала непробудним сном. Не видно, щоб ВІН будив її хоч інколи, скоріше всього – навіть і не намагався. ВІН здався. Як завжди. Таке буває з людьми, які не розуміють, що вони хочуть від життя, і чи вони його взагалі хочуть. Клянуться піти з цього світу, але навіть обіцянки своєї не можуть виконати. Не перед людьми – їм байдуже – а перед собою. Слабодухі, хоч з великими м’язами. ВІН і досі знає, що винен, і навіть не частково, але не приймає це як данність, не хоче брати відповідальність на свої і так надто великі плечі…
А обора все спала…Дрімала й хатина, схилившись на бік під важкою нішою часу. Марія зайшла всередину. Все на місці…Нічогісінько не змінилося. Хіба що, ліжко погано застелене, ясіки й покривала збурені…Не звично аж. Хата пустувала, ніякого духу в ній життя, незважаючи на присутність меблів і всіх квітчастих, як любила Гафія, капів.
Марія вклякнула, як колись малою…Помолитись… З самого початку було важко їй знаходитись тут: почувала себе не потрібною ЙОМУ, колись такому рідному і люблячому батькові. А в тім, в цій хаті, в цьому селі, на рівному і лугах з лужками промайнуло її дитинство босоноге… Сльози водоспадом ринули з очей і вже ніщо в цю хвилину, здавалось, не допоможе…Їй треба було виплакатись, бо де ж іще, як не в цій хатині перед іконами, до яких щиро молилась маленькою, і підростаючи, проклинала долю, не розуміючи навіть, може, й що то таке…
Це були сльози забуття. Мов своєрідний канал між теперішнім і минулим. Вона в душі кричала повернути час назад, просила мовби, дати другий шанс. Щоб попросити пробачення в бабусі, за себе і за НЬОГО. Саме так. ВІН навіть це не зміг зробити, не вистачило сили хоч «для годиться», щоб материнська душа літала там хоч на крапельку спокійніше…
А вона тим часом ридала, волала про поміч, про визволення з таких важких спогадів, снів, думок. …Крізь сльози побачила, що Гафія лежить на ліжку, з вервицею в руках; напевне, молячись, заснула. О так, зараз якраз слід попросити пробачення, сказати все несказане. Нарешті Марія звільниться від цього тягару, її молитви почуто! Встала з колін, кинулась до бабусі: «Ну прокинься ж! Це ж я… Проснись!». Не встає…Але, чому??! Не розуміла…
ВІН застав її всю в сльозах, застиглу в постаті молячоїсь Мадонни. Коли побачила ЙОГО, сказала тільки: «Молись за неї, вона цього потребує». І пішла в медпункт за прививками…
Вітер висушував вологе обличчя, на деякий час душа заспокоїлась. Та це тимчасово. Вона моментами чітко розуміє, що мертві не пробачають. Їм не вибачення, а молитва потрібна. Голодному чи спраглому – бодай пригорщу їжі й води…А мертвим - тільки молитва і більш нічого. Не вводіть себе в оману, відкупляючись дорогущими катафалками й надгобками.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561750
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2015
автор: Марія Микуляк