Антон потрапив у добровольчий батальйон цілком випадково. У житті він був звичайним ріелтером, справи у нього йшли як і у всіх, цебто ніяк. Зранку Тоні (так його звали друзі) випивав горнятко кави, їв бутерброд із шинкою і йшов продавати квартири. У Луганську попит на житло не був аж надто високим, тому, аби щось продати – треба було мати неабиякий хист. Висока криміногенна обстановка лякала людей, більшість із жителів звісно звикла до постійних поборів, крадіжок та зникнень, але адекватні люди усе ще не могли змиритися з таким життям. Геть туго стало тоді, коли місцеві бізнесмени за підтримки бандитів (чи то навпаки) почали каламутити воду з якимись республіками. Ніхто достеменно не розумів, що це має означати, але усі поголовно знали, що добром це не закінчиться. Буквально за півроку Донбас було зруйновано. Місцеві крутелики повтікали за кордон, кинувши ідею будівництва Новоросії на плечі простих роботяг. Електорат, який був готовий до будь-яких перемін, опинився у патовій ситуації: вожді кудись безслідно зникли, лишивши по собі хаос та руїну, а нового квітучого життя так і не настало.
Антон жив на вулиці Фрунзе, через яку постійно їздили колони бойової техніки з Росії. Одного разу машина, повна снарядів, вибухнула поруч із його вікнами. Хлопець механічно присів – і його обдало мереживом зі скла та битої цегли. Знадвору почулися шалені крики, пролунала черга-друга з автомата і впала мертва тиша. Це працювали партизани, які, втомившись від беззаконня псевдомиротворців, вирішили взяти визволення міста у свої руки. Тоні по своїй суті був пацифістом, і він волів пересидіти цю грозу дома, ніж брати до рук зброю і йти на фронт. Та попри свій нейтралітет, він просто ненавидів чеченців, які, приїхавши до Луганська, почали качати права, а саме віджимати машини, бити та принижувати людей, одним словом свавільничати. А усе це задля ідеї відродження братніх стосунків з Росією. Ця теза була вище його розуміння! Антон був людиною байдужою до всього, зокрема до політики. Він любив випити пива у кабачку, зіграти з мужиками в «очко», але якісь глобальні проекції його не захоплювали. Так було до моменту, коли одного дня Тоні вирішив купити цигарок, і його перехопив військовий патруль ЛНР: «Эй, пацан, ты чего здесь шляешься?». Антон не знав, що відповісти. «Да он по-моему глухой! – скривив неприємну гримасу ополченець. – Что же, мы найдем способ сделать тебя поразговорчивее…» – і, вдаривши автоматом у сонечко, Антона потягнули до машини. У салоні йому наділи мішок на голову, і давши декілька запотиличників, звеліли мовчати. Через декілька годин хлопець побачив денне світло, мабуть, по дорозі він втратив свідомість. Довкола нього стояло ще чоловік із десять нещасних, яким фортуна дала величезного облизня. Дехто із них був навіть у самісіньких трусах, що свідчило про те, що до лав так званої гвардії їх мобілізували цілком несподівано. Бойовики роздали «волонтерам» лопати та мішки і, привівши їх до глибокої ями, наказали копати: «Ну что, клоуны, копайте! Жить то вам совсем ничего осталось.» «Чего застыли? Лопаты в зубы и маслайте, если жить хотите!» «Да ладно, мужики, чё вы гоните, они ведь сейчас пообсцыкаются.» «Черти, взяли мешки и наполнили их землёй. На все про все у вас час. Приду – проверю!». Антона переповнював гнів і відчай. Він хотів узяти лопату і з усієї сили розтрощити череп цим самовпевненим покидькам, але було зрозуміло, що так діло не обійдеться. Найбільше його бісило те, що він нікого із цих ополченців не знав. Якщо раніше там були пацани з району, з якими Тоні товаришував із дитинства, то зараз це були якісь приїжджі гастролери, які вирішили робити революцію на чужій землі. Лише зараз чоловік зненавидів тих ідіотів, які махали триколорами і гукали Путіна, аби той увів війська. Ось, маєте: і свою державу, і нову гуманну владу, і пенсії по десять тисяч! – з гіркотою подумав він.
Зайнявши полонених роботою, бойовики лишили конвой із двох солдат і поїхали на якесь завдання. Через півгодини руки Антона почали німіти. Пополудні бідолаха як слід не пообідав, а уже під вечір його замів патруль. До того ж голова шалено гула, передвіщаючи скорий блювотний спазм. Хлопець відклав лопату і присів навпочіпки. Побачивши, що один із копачів не працює, конвоїр підійшов до Антона впритул і, пересмикнувши запобіжник, сказав: «Решил шутки шутить, падла? Давай вставай, скоро подъедет…» Проте не договоривши останнього речення, він впав прострелений кулеметною чергою. Укріплення, на якому працювали полоненні, почали штурмувати вояки ЗСУ. Оскільки залога була доволі слабенько укріплена, то фактично за 10 хвилин позиції належали українській армії. Це був добровольчий батальйон «Дніпро-2», який здійснював зачистку в 10-кілометровій буферній зоні від лінії розмежування. Зайнявши бойові позиції, дніпряни почали оглядати тіла. Важко поранених БТРами евакуювали до Січеслава, решта ж, трупи і їх подоба, були знесені на узбіччя і накриті целофаном. Антон не знав, що йому робити і як реагувати. Стиснувши зуби, він мовчки чекав свого вироку. Він не вірив, що його відпустять живим. Скільки разів доводилося бачити по телебаченню репортажі про кровожерливих неонацистів, які за допомогою США вирішили захопити владу в Україні. Вони різали дітей, ґвалтували стареньких, усіляко ганьбили пам’ять дідів-ветеранів… Проте було щось не так, усе було занадто очевидно, а Тоні ненавидів, коли з нього робили лоха. «Мужики, – невпевнено обізвався він, – хто тут старший?». Ніхто не відповів. Тоді Антон устав із колін і пішов до машини, в якій сиділо декілька офіцерів. Однак зробивши кілька кроків, він отримав потужний удар у тім’я і впав навколішки. «Відставити! – почувся голос із машини. – Що тут відбувається?» «Мені треба з вами поговорити!» «Тобі? Зі мною?» «Так!» «Ми не ведемо перемовин зі зрадникам! – саркастичний голос – Хай це робить прокурор.» «Але ж… я не зрадник…» «Ахах, ти – сепар, колаборант, скажи дякую, що ми з тобою узагалі панькаємося. Чубе, кинь його у багажник!». Кремезний чолов’яга відійшов від основної групи і, обійнявши Антона міцними лаписьками, з хрускотом у ребрах поволік того до машини. Здавалося, що надії на порятунок немає. Антона чекав польовий суд, після чого його або розстріляють, або відправлять на довгі роки до тюрми. Він був розгублений. Ніколи Тоні не замислювався про своє життя, бо чого воно варте? Усі ті грубезні, давним-давно писані філософські талмуди, не допоможуть йому уникнути смерті, а жити ж бо так хочеться! «Стійте, хлопці, стійте! Я готовий! ГО-ТО-ВИЙ!» – благально заволав полонений. Сивий капітан запитально звів брови, а тоді, посміхнувшись, кивнув до свого підлеглого. Чуб незадоволено буркнув і з грюкотом кинув знічений мішок, який ще недавно був звичайнісіньким ріелтором-кидалою, на землю.
***
Антон лежав під уламками БРДМа і тихо стогнав. Довкола точився бій, поодинокі кулі інколи пролітали над головою вояка і вдарялися у залишки броні. Обидві ноги були зачавлені, тому тікати кудись було марно. Стара із косою вже була поруч.
Більше шести місяців Антон провів у складі добровольчого батальйону «Дніпро-2». Спочатку до нього ставилися зневажливо, змушували виконувати брудну чорнову роботу, тому Тоні лише чекав нагоди, аби дати драла, проте постійні ротації та передислокації зривали усі його плани. Усе пішло шкереберть тоді, коли хлопці потрапили у м’ясорубку під Щастям. Хтось злив ворогу їхні координати, і почався масовий артобстріл. Антон саме покинув укриття і пішов набирати воду з криниці, коли почулася низка послідовних хлопків. Було таке враження, що хтось на відстані 15-20 км одна за одною відкорковує пляшки із шампанським. Раптово з хати вилетів Чуб, він був в одних штанях та берцах. Зробивши два велетенських кроки, він з розгону стрибнув на Тоні і повалив того на землю. Одразу після цього вулицю, на якій знаходилася хата, було густо всіяно снарядами з-під «Граду». Антону перебило плече, але зрештою він був у порядку. Чуба ж ховали у закритій домовині. Смерть побратима була страшною і незбагненною! Після того Антон вже ніколи не думав про втечу…
«Сержант, здесь еще один! – з туману почув напівживий Антон. – Что с ним делать? Добить?» «Нет, пускай помучится сволочь! Из-за этих бэндэр, мы здесь и торчим. У меня в Саратове дочурка, папку уже третий месяц не видела.» «Есть!»
Розплющивши очі, Антон ковтнув криваву слину і захрипів, однак його ніхто не почув. Зібравши залишки сил, титанічно напруживши м’язи, хлопчина спробував припідняти голову. Цей рух помітив вище згаданий сержант. Затоптавши недопалок, він підійшов ближче до Тоні і, перекинувши калаш за плече, присів поруч: «Ну, хочешь что-то сказать?». Антон хотів учепитися в горлянку ворога, проте кисть на правій руці була понівечена. Тоді доброволець люто зазирнув в очі свого ворога і, задихаючись, зі сталевим притиском прогарчав: «На́волоч, геть...із...моєї...землі!»
16.02.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563163
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.02.2015
автор: Олександр Подвишенний