У розірваній навхрест темряві
ти – стоїш. З розірваним білим
смутком в руці. С мертвою птахою.
І знаєш, що не злетить – а стоїш,
а очі – у чорній зливі.
Я прийду навесні.
На півночі коні толочуть зелень, під копитом – вогонь,
що побачити раз – навік.
Я прийду навесні: будинки примружать спокій,
впустять мене; на півночі коні – то сильні душі.
Ну що – ми навіки вічні?
Вдень сонце лякало – мов чорт із золотим лицем.
Ніч – а стоїш. І все – на хресті і в темряві;
а я прийду навесні.
Нащо рахуєш зірниці, не спитавши їх?
В останнє – прийду.
З чорною роздертою втіхою
в руці. З птахою живою.
І будемо навхрест стояти – і відтак злетимо.
На темнії віки вічні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565668
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.03.2015
автор: Хаген