Вірш про щоденну суєту, коли пригнічується всяка благородність побуту та домашнього затишку як вищого прагнення, до якого тягнеться душа кожної нормальної людини.
До дому нас свідомість вже не кличе,
Бо розуміє далечінь доріг.
Лиш серце наший зберігає звичай
Не забувати рідний свій поріг.
Душа несамовито галасує
В пригніченім буденністю житті.
Вона щодня і плаче, і сумує,
Лишається коли насамоті.
Наш дім, нажаль, не стіни і не стеля;
Наш світ, нажаль, не власні відчуття,
Бо розум наш затьмарила пустеля
Буденно-суєтливого життя...
Лиш там, де серця щирість,там спасіння,
Там, де любов та вірність, там життя.
А добрих слів пророщене насіння
Не дасть душі упасти на сміття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565804
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.03.2015
автор: sensey