Між висоток німих, де згубилися скошені тіні,
де в шаленстві років виють дні, мов голодні вовки,
бродять душі невинні, сховавшись у хмари осінні.
Чи ви чуєте стогін оцей?
То гудуть Соловки…
Чи ви чуєте біль їх сердець, їхні дихання гнівні?
Ще від кременю й попелу кров’ю сочиться земля.
Ви прокляті народом моїм, безпощадні катівні,
не скорилась Вкраїна страшним казематам Кремля.
Аж ніяк не скорилась, не впала вона на коліна,
підставляла героям-борцям своє мужнє плече,
Від «чуми більшовизму» дісталась їй тільки руїна,
і принизливий титул «хохли» й досі рани пече.
Тож навіщо ці чвари між нами, брати-українці,
щоб «хохлами» й померти у наших багатих краях?
Щоб у нашому домі нові поселились чужинці,
а Шевченкову пісню співав соловей у гаях?
Щоб перевертні знову зродились від чистої крові?
Щоб ГУЛАГи нові будували для наших дітей?
Лиш у вільній країні нащадки зростають здорові,
ще не пізно зректися лихих і абсурдних ідей.
Бо не згоїлись досі глибокі та зболені рани,
ще в лету не зотліли червоного смерчу роки.
Ще гартують нові вороги для Вкраїни кайдани,
і ще дихають смертю прокляті людьми Соловки.
Тож з’єднаймось в борні та подаймо брат братові руки,
не продаймо Вітчизну за тридцять лихих срібняків
і, щоб не зазіхали на неї чужинські ці круки,
встаньмо лавою ми проти хижих її ворогів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565852
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.03.2015
автор: MERIKEYU