Стікає стріхою весна в холодну землю,
на саме дно, де вени сплять сліпі-сліпі.
А по верху блукає розділ геометрії -
лише фігури беззмістовні і прості:
будинки-вежі, магістралі, світлофори,
нерівних колій розтривожений трамвай,
а з ним і серце скаче вниз, а потім вгору,
зірвавши нерви - тонкі струни майже вкрай.
Усі пояснюють діагноз - це медичний:
"вживайте овочі і фрукти без кінця"!
А я дивлюсь на це, всміхаюсь сатирично,
неначе голову знесли мені з плеча...
Що відбувається, що буде, що чекати?!
Яка тут віра, окрім знаків і кутів?!
Під що змогти себе у сон заколихати,
а ранком встати, як колись хтось так велів?!
Розчарувала ця весна - війни обличчя
і час прискіпливий вагою тонни тон!
Безликі люди, замість пальців мають спиці
і ними жалять! жалять! очі, наче скло...
_______________________________________
Ніхто не бачить поряд посмішки дитини.
Ніхто давно вже не годує голубів.
Переросли ми всіх, та тільки не тварину,
яка любов несе, не знаючи і слів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566413
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2015
автор: Ліна Біла