Ігор проснувся. Перед очима все як в тумані. Окуляр не було. Йому стало холодно. Тіло просиналось. Він відчув на собі ковдру. Бік весь час знаходився на чомусь м’якому. «Як я сюди потрапив? Де я взагалі?». Спробував підняти голову. Погана ідея. По відчуттях вона от-от розвалиться на двоє. Його нудило.
- Просинайся, алкаш! – почув біля себе голос Олекси.
- Де я? – спохватився Ігор.
- На тому світі – трагічно промовив той. – ми вчора здохли. Ти проснувся в раю.
- А Сергій де? – спитав він.
- В конкретний момент він в пеклі. На другому колі, я думаю.
- Жарти прямо божественні. – Ігор знову спробував піднятись. Марно. – Але по відчуттях мене точно вбили і воскресили.
- Тримай свої окуляри, мертвець. Ми з Сергієм дотягли тебе до нашої кімнати.
- Точно. В раю не може бути такого безладу.
Ігор надів окуляри і потягнувся по пляшку води, яку знайшов біля ліжка. Жадно припав губами.
- Так де Сергій? – спитав він.
- Про нього я не жартував – Олексій стояв біля плитки і щось готував. – він таки в пеклі. Університетом ще називають. На другій парі зараз.
***
Сергій позіхнув дивлячись в вікно. Хотілось спати. За вікном сонячно.
- You’re not attentive – біля нього стояв викладач – what’s your excuse?
- Apologies – відповів Сергій. – it won’t happen again.
- Let’s hope so – старенький викладач кинув на нього останній суворий погляд і перестав звертати увагу.
Він хотів спати. Сильно. Організм працював завдяки неясно яким ресурсам. Ледве дотягнули Ігоря. А тоді йому не спалось. Не міг звикнути до думки, що вбивця тепер їх знає. Кілька днів пройшло з того вечора, коли ТОГО хлопця збила машина. Міліція потім знайшла її. Залишили на обочині за містом. Спалену. Значить це все таки не випадковість. Але багато, що залишилось незрозумілим.
Чому вбивця не покінчив з ними? Це ж не їм він залишав підказки. Як він дізнався про їх участь? «Ну, тут все просто - вирішив Сергій – він слідкував за тим хлопцем. Чекав доки хтось прийде по нього… І тут ми». Він подумки вилаявся. Їх розвели, як ідіотів. Поки що партію вели не вони…
***
Кілька днів назад
Колишній хлопець покійної Христини стояв на колінах. Лівою рукою він притримував праве плече. На лиці гримаса жаху і болі. З грудей виривались стогони. Не дивно, Сергій зламав тому ключицю.
Олекса схилився над рюкзаком. Відкрив його.
- Ти ба! – він відхилився від різкого запаху, який ударив йому в ніздрі.
Сергій сперся до стіни. Йому й так дісталось. І зараз він відчував сильну втому. І злість. А біль? Біль прийде завтра. Сьогодні замість неї ненависть.
- Що там? – Ігор показав на сумку.
- По запаху не чуєш? – Олекса затягнувся – Катя!
- Яка Катя? – не зрозумів той.
- Конопля – важко дихаючи пояснив Сергій – план, шмаль, драп, шишки, бошки, називай як хочеш… Запах один.
- Та тут не тільки зелень – Олекса висипав зміст всього на землю – колеса. Ширка! Ти пів міста зібрався затарити?
- Ви знаєте чиє це? – з ненавистю вимовив хлопець. – Вас з під землі дістануть.
- Ми прийшли не по це – Олекса підійшов до нього тримаючи рюкзак.
Він поліз в нього рукою. Мить і він тримав в руках кинджал з червоним руків’ям. Такий стирчав з серця жертви.
- Звідки він в тебе? – приставив ніж до шиї того.
- Знайшов.
- Брешеш! – Олекса ударив того руків’ям в ніс.
Барига впав на землю. З носа потекла кров. Ігор заступив дорогу Олексі, який хотів забити його до смерті. Але не заступив дорогу Сергію. Бита вже була в нього в руках. Почувся глухий стукіт. Барига закричав. Тоді ще удар. І ще. Сергія вже було не зупинити. Він мстив тому, хто бив його, як собаку, кілька хвилин назад. Хлопець кричав, благав, але Сергій не слухав.
- В ігри будеш грати?! – спитав він. – ти розкажеш нам все! Зрозумів?!
- Так – слабко вимовив той.
- Не чую – кулак прописав полосу на щелепі.
- Так! Так! Я скажу! – зарепетував той.
Його лице нагадувало криваве місиво. Але ніхто його не жалів. Завдяки йому вони теж виглядали не самим кращим образом.
- Звідки в тебе цей ніж? – повторив Олекса.
- Це сувенір – простогнав той – таких було штук п’ять.
- Хто купив, пам’ятаєш? – спитав Ігор.
- Звідки? – спитав той. – вони вже кілька місяців у магазині. Я он, останній забрав.
Хлопці переглянулись. Ця ниточка теж нікуди не вела. Але так не могло бути. Вбивця мав залишити щось. Олексій почав уважніше нишпорити по сумці. Там мало щось бути. Нічого. Лиш стара карта. На мить очі Олекси загорілись. Але він не промовив ні слова. Просто склав все назад в сумку.
- В мене кілька питань про твою колишню – Ігор поправив окуляри. – покійну колишню.
- Я не робив того!!! Це не я! – йому стало ще страшніше.
- Це відомо – спокійно продовжив Ігор – як вона взагалі знюхалась з таким як ти?
- Її тягнуло до поганих – все що спромігся видати той. – але ми зустрічались всього кілька тижнів.
- Чому розбіглись? – спитав Олекса
- Вона стала якась нервова – пояснив той – наче чекала чогось подібного...
- І ти її кинув – зневажливо продовжив Сергій.
- А ти б як вчинив на моєму місці, якби твоя дівчина почала себе дивно вести і влаштовувати істерики ні з того, ні з сього?
- Може вона щось тобі казала? – спитав Ігор – Згадуй!
- Чи нагадати? – Сергій знову наблизився до нього.
Хлопець, який розкидав їх і наносив травми Сергію, виявився боягузом. Страх фізичного насильства примушував його мозок працювати в потрібному їм руслі.
- Вона постійно носила при собі якусь фотографію! – швидко видав той, поки не схватив ще битою.
- Яку? Свою?
- Вона не показувала.
- Звідки ти тоді знаєш про фотографію? – спитав Олексій
- Після неї все й почалось…
- А де ж вона зараз? – з надією спитав Ігор.
- Не знаю. В особистих речах її не знайшли, це точно…
Надія обірвалась. Хоча чого можна було чекати? Що він видасть ім’я вбивці? Він знав мало. Але сказав їм більше ніж вони могли сподіватись…
***
В двері постукали. Ігор спробував піднятись, щоб відчинити, але похмілля діяло наче сила тяжіння. Так і весь день можна пролежати. Повернув голову. Олекси не було. Може це він? Ні, навряд чи. Може Сергій повернувся? Сумнівно. Він би не стукав.
Все ж він піднявся. Голова закрутилась. Земля поплила. Легкі приступи нудоти, але він себе переборов. Відчинив двері. На порозі стояла пишногруда, синьоока блондинка в сірому пальті під яким ховались облягаючі джинси та салатовий светр. Дуже красива блондинка. І дуже знайома йому.
- Привіт, Ігор – привіталась вона.
- Е… привіт – лице було дуже знайоме.
Тільки от згадати було важко. А в такому стані особливо важко.
- Ми бачились, тоді на концерті. Півтора місяці назад – з надією нагадала вона.
Вона сподівалась, що він її пам’ятає. Ігор бачив це по очах.
- Ти Сніжана? Правильно? – спитав він.
- Так – зраділа вона. – ти як?
- Нормально – він жестом запросив її зайти.
Хоча йому було соромно вести дівчину в такий безлад. Але кімната була не його. Тай похмілля додавало йому відчуття тотального пофігізму.
- Голова болить? – вона сіла на ліжко Сергія
- З чого ти взяла, що вона мене болить? – спитав він.
- По тобі видно – всміхнулась вона. – так болить чи ні?
- Чесно? – всміхнувся він – наче поїзд проїхав.
- Зараз мої одногрупниці зроблять тобі бульйон, а я метнусь в аптеку за таблетками від похмілля. Ти ж, здається, не п’єш.
- Раз на раз не приходиться – він ліг на ліжко навпроти неї. – ти хіба тут живеш?
- Ні, на квартирі – відповіла Сніжана – я так, до своїх дівчат зайшла. Тоді почула, що й ти тут і зайшла провідати… - вона потупила погляд. – ти ж не проти?
- Я тільки за – Ігор видушив з себе слабку посмішку – побільше б таких гостей.
Вона засміялась. Її очі горіли вогнем, коли вона дивилась на Ігоря. Але він не зважав. Рука потяглась по телефон. Немає пропущених. Сергій сказав його батькам, що вони їдуть на дискотеку і з неї одразу ж на пари. Тому питань в його батьків не виникало. Вони йому довіряли.
Сніжана тим часом потягнулась до його записника, який лежав на столі. Ігор хотів зупинити її, але запізно. Вона вже вибрала один з віршів і почала його читати:
Хочеться казки з щасливим кінцем
Хочеться щирості не тільки в віршах
Хочеться знати напевно про це
Що добро існує не тільки в байках
Що справедливість дотримується
Не тільки лицарем,
а кохання існує не тільки у фільмах
і тепло існує в коханих обіймах
і люди літають не тільки у коміксах
і щастя приходить не тільки у снах.
Хоча, знаєте, це ж залежить тільки від нас
мрійте, вірте, любіть, і живіть саме в цей час.
Ігорю стало соромно. Він завжди важко сприймав критику. А жалість не любив взагалі.
- Ти дуже талановитий – видала вона.
Її щоки налились червоною краскою. Вона віддала йому блокнот. Ігор вдячно всміхнувся.
- Дякую – сказав він – за твої слова.
- Ти ж постійно це чуєш…
- Взагалі то ти перша,хто читала це – він сказав правду.
- Тоді, як твоя перша прихильниця, мушу сказати тобі: не зупиняйся.
Ігор вдячно всміхнувся. Перша людина, яка вміла слухати. Йому стало трохи соромно, коли він знайомився з нею вперше. Тоді навіть говорити не хотілось. А вона тоді навіть не образилась.
- Ти не хочеш погуляти зі мною? – він сам не чекав від себе такого.
Вона теж не чекала. Настала пауза. Вона мовчала. Ігор вже почав жаліти, що сказав. Йому не хотілось чути відмови. Не сьогодні.
Хтось постукав…
Двері в кімнату відчинились. Зайшла висока, повну-вата, рудоволоса дівчина з масивними, навіть чоловічими, скулами. Ніс приплюснутий, губи міцно стулені, очі про сканували кімнату поглядом коршуна. Одягнена в рожевий махровий халат, який ледь приховував її масивні ноги. В руках була каструля.
- Бульйон – невдоволено сказала вона. – Сніжана, ти ще довго?
- Зараз прийду, Рита! – відповіла вона.
Взяла каструлю поставила на стіл поблизу Ігоря. Рудоволоса нікуди не поспішала. Сніжана зрозуміла, що вибору в неї, як такого немає. Кинула на Ігоря останній погляд, розвернулась і пішла до виходу. Ігор провів її поглядом до дверей. На порозі вона подивилась на нього.
- Я згодна – прошепотіла вона, даруючи Ігорю свою усмішку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566655
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.03.2015
автор: Тост