[i][b]
1. Чоловік, що іде по воді[/b][/i]
Порожнеча не може бути вічною. Мить за миттю, день за днем свого існування порожнеча стомлюється від самої себе. І тоді вона стає чимось.
[i]Моя порожнеча стала морем.[/i]
Коли я вперше потрапила сюди, то злякалась. Безкрая дзеркальна гладь, ледь затягнута кроткими брижами - тут завжди панує штиль, - ряд чорних кованих ліхтарів, що спершу, наче ростуть із води, а далі і взагалі - підіймаються в небо незримими повітряними уступами, грубувато зроблена дерев'яна лавочка з вигнутими металевими підлокітниками, на якій я, власне і сиджу... Химерне місце. Химерне і безлюдне.
Спочатку я протестувала. Кричала, зриваючи горло, щосили била по по дзеркальній гладі долонями, розплескуючи воду і розлякуючи тишу. Цей новий, незнаний досі сюрреалістичний світ здавався мені чужим. Скільки часу пройшло, доки я, дурна, зрозуміла, що він, в принципі, нічим і не відрізняється від попереднього [i]Ніщо[/i], в якому я існувала. Безкрає блакитне небо над головою, бездонне аквамаринове море під ногами, безконечний ряд однаковісіньких ліхтарів... Єдине, що тут було в єдиному екземплярі це лавочка. Та ще я, як однісінька жива істота на цих безкраїх просторах. Іноді мені здається, що вона створена спеціально для мене.
Зараз я вже майже люблю це місце. Годинами сидіти та вдивлятися в мутнувату смугу туману вдалині - горизонту немає - та й не було, певно, ніколи, - плюскатися в зимній воді, відчуваючи як ноги пробирає до кісток, подовгу спостерігати за лазуровими хвильками та за бігом дивного зеленуватого, наче дивишся крізь пляшкове скло, сонця...
Тільки от сьогодні щось іде не так. Море, завжди спокійне й безпристрасне, раптом збурилося і затремтіло, як у припадку. Туман на горизонті здригнувся і став розповзатися все далі і далі, аж доки не закрив зеленувате сонце. Білі баранці хвиль накидалися на лавочку скаженими псами, то накриваючи її шорсткуваті від солі і вітру порепані дошки ,то відринаючи, по-зміїному шиплячи від безсилої люті. Я з жахом вчепилася в металевий налокітник і молила про одне: лиш би мене не змило геть.
[i]А тоді з'явився він. Чоловік, що іде по воді.[/i]
Русявий, худорлявий, трохи нескладний зі своїми довгими руками й ногами легким танцювальним кроком він ступав збуреними хвилями, уважно роззираючись вусібіч - ніби щось шукав. А потім наші погляди зустрілися.
Зелене і сіре. Отава і оболок*. Сірі як, захмарене небо із зеленими промінчиками-травинками довкола зіниць, очі затягували, вабили, гіпнотизували. І я послухалася. Легко, майже несвідомо зробила один єдиний крок. Крок у безодню.
Лискуча вода ледь спружинила під ногами, як свіжа земля. Чомусь я не здивувалася. Правильно. Все так і має бути. Це ж мій світ. І тут я можу робити все, що забажаю. Навіть ходити по воді.
Я розсміялась. Яка я досі була дурна.
Чоловік зупинився. Він більше не озирався по сторонах. В сіро-зелених очах промайнула іскра цікавості.
Підходжу до нього - спочатку обережно, все ще боячись провалитися, а потім і взагалі зриваюся на біг. Різко зупиняюся. А що я йому скажу? Як його звати? Невже тут це так вже й важливо?.. Поцікавлюся, що він шукає? Безтактно.
- Ви когось чекаєте? - замість мене запитує чоловік.
- А ви... когось шукаєте? - запитанням на запитання відповідаю я.
Чоловік усміхається. Боже, яка в нього тепла усмішка!
- Ліхтарі... Вони ж тут, щоби освітлювати шлях? А якщо є шлях, то негоже сидіти на лавочці і чекати, - він хмикає, - біля моря погоди.
А потім розвертається і... йде.
Мить я стою непорушно, а тоді...
- Зачекайте! - захекана, доганяю його біля найближчого ліхтаря, що є тут єдиними орієнтирами. - Можна... з вами?
- Думаю, тобі краще іти своєю дорогою, - він знову усміхається з якимось ледь прихованим сумом. Не губами. Очима. І я розумію, що нікуди його самого вже не відпущу.
- Ні, - майже шепочу. - Здається... я дочекалася.
- Що?
В цей момент я роблю те, чого, здається, не робила вже тисячі років. Беру його за руку.
Різкий порив теплого вітру розтріпує волосся, припіднімає низ легкого білого сарафану. Ліхтарі раптом здіймаються в повітря, немов пушинки, і кружляють, кружляють... Аж доки не перетворюються на сиві і пухнасті парасольки кульбаб. А тоді зникають. Туман розсіюється.
[i]Те що було - відцвіло.[/i]
Вдалині, на горизонті, що раніше був прикритий молочним маревом видніється тоненька смужка далекої землі.
Ми усміхаємось і, не змовляючись, водночас починаємо іти вперед. Золоте сонце освітлює нам шлях, кидаючи сліпучі блискітки на воду.
[i]Все буде добре.[/i]
[b]
2. Сказати: "Спасибі"...[i][/i][/b]
[i]Люди щодня знаходять собі тисячі ілюзій. Вони вигадують собі любов і дружбу, успіх і поразки, радощі і проблеми. Вони живуть в нездійснених або нездійсненних мріях. І забувають, що світ - ось же, навколо них. Та ще... в них самих.
Нашою ілюзією стало море - синє привітне море, звідки до нас хтось обов'язково має повернутися. І ми, як уміли - хто в німому очікуванні, хто в безперестанному пошуку - проводили в ньому день за днем, ніч за ніччю. Не в силах забути, поверталися туди знову і знову. В сліпій надії вірили у краще. А тоді... зустрілися.[/i]
Автобус сильно труснуло на вибоїстій дорозі. Почувся грюкіт і хтось у салоні грубо вилаявся - здається, його добряче стукнуло гітарою, що зісковзнула з багажної полиці. Я розплющила очі, виринаючи зі спогадів. Зупинка. Пора сходити.
Гравій глухо захрускотів під підошвами кросівок. В ніздрі вдарив різкий, свіжий, трішечки гіркуватий аромат сухих водоростей, гальки і легкого бризу. Я швидко йшла доріжкою, що звивалася вузькою гінкою стрічкою, круто повертаючи за найближчим пагорбом. Перед поворотом на мить зупинилася, заплющила очі і на повні груди вдихнула п'янке морське повітря, наповнене спогадами.
[i] - Хто ви? - голос був стомленим і трохи роздратованим. Тоненьку вітрівку сильно тріпав холодний шквал.
Я невдоволено відводжу очі від штормового моря. Людина, що стоїть переді мною, здається трохи незграбною через свою тілобудову, але її рухи - швидкі, легкі, по-зміїному точні, руйнують перше враження.
-Ти мене хочеш прогнати? - невдоволено хмурюся. І тут спокою не дають.
- Так, це мій док, тут мій човен, так що будьте люб'язні піти звідси, - роздратування потроху перетворювалося в лють.
Мутним поглядом окинула незнайомця. Нахаба!
- Я тут чекаю, не бачиш? - огризаюся.
- Кого?! - чоловік вже близький до шаленства. - Тут не місце для зустрічі анонімних алкоголіків!
У відповідь я просто вказую рукою вперед. Чоловік з нерозумінням дивиться на бурхливі хвилі.
- Вони обіцяли повернутися, - пояснюю я. - Юра... завжди виконував свої обіцянки. Вони просто запізнюються.
Мить чоловік стоїть непорушно. Його обличчя практично повністю сховане в нічній пітьмі. Тоді різко, майже грубо хапає мене за руку:
- Ходімо.[/i]
Видихаю і рішуче звертаю. Стежина огинає пагорб і мені відкриваються затишна бухта і старий дощаний док. Зачувши мої кроки з-за нього визирає вихраста руса голова.
- Привіт, - кидаю я.
Він хмикає, підходить ближче і чмокає мене в куточок губ:
- Привіт, - усміхається. Тоді бере за руку і веде до імпровізованого причалу, де на легких хвильках вже похитується невеликий моторний човен. - Судно подано, мем, - робить жартівливий реверанс, за що відразу получає штурхана. - Ей, ей, де ж під ребра? - награно хмуриться. І відразу ж серйознішає. - Взяла?
Я мовчки киваю і по черзі дістаю з сумки три, трохи прим'яті вінки. Один із них - білий, ромашковий - разюче відрізняється від решти двох, сплетених з кульбаб та незабудок. На мить затримую його в руках.
Ромашки... Коли я вперше побачила її? Ромашкову дівчинку...
[i]Ми йдемо галасливою набережною. Широкі сходи уступами збігають до входу в міський порт. Обабіч, на верхній сходинці стоїть дівчинка літ п'ятнадцяти. Звичайна дівчинка - не дуже худа, з русявим волоссям і золотистими очима. Єдине, що відрізняє її від решти людей - великий ромашковий вінок на голові.
- Руся! - Ромка налітає на неї з розгону, ледь не збиваючи з ніг, і повисає на шиї. - Ти! Пливеш! З нами!
- Що? - очі дівчати округлюються.
Я, усміхаючись, простягаю їй білет:
- Ось. Я не зможу, а Ромка сказав, що ти дуже хотіла побувати на кораблі.
Моя рука застигає в повітрі. Схоже, дівчинка ще не до кінця повірила у своє щастя.
Повагавшись мить, вона обережно, ніби якусь велику і дуже крихку дорогоцінність бере непримітний клаптик паперу . Від здивування й радості дівчинці навіть мову відняло. Я сміюся, цілую чоловіка, чмокаю сина в чоло:
- Ну все, мені пора, - махаю рукою на прощання, - повертайтеся вчасно, добре? - вже збираюся йти, проте дівчинка раптом підскакує до мене і зупиняється, мабуть не знаючи, що сказати.
- Дякую, - врешті видобуває із себе слова. - Справді, дуже дякую, - змовкає, нервово мнучи в руках білет.
Я знову усміхаюся. Миле дівча. І коли Ромашка встиг з нею познайомитися?
- Нема за що. Розважайся, - я ще раз махаю рукою своїм хлопчикам, розвертаюся і йду геть. Чую ще як щось весело щебече Рома, як Руся говорить, що біжить попередити брата... Хороша вона. Жаль, що сирота.[/i]
Гул мотору ввірвався в звичне шурхотіння хвиль. Я сиділа і ледь діткалася ліктем його руки. Солонуватий вітер приємно обвівав лице, сонце заплутувалося в русих пасмах, сіро-зелені, зазвичай насмішкуваті, а тепер затягнуті поволокою задуми, трохи сумні, очі вдивлялися в золотисту сонячну доріжку, що бігла за горизонт. Очі, за які я душу готова продати. Ха..
Подумати лише - спершу ми ніяк не могли поладити.
[i]З трудом розплющую очі і дивлюся в стелю. Спогади про минулі два тижні повертаються повільно і уривками. Дзвінок... Люди - заплакані, істеричні або ж зібрані і стиснуті, немов тугі пружини, готові в будь-який момент зірватися... Очікування - тягучо-нестерпне... Чорна хустка. Два простуваті хрести, обкладені пишними вінками... Труни порожні - їх так і не знайшли... Букет волошок - єдиний живий тут... Години - болісно-порожні... Надія - шалена, на грані божевілля... І тихе, ледь покрите брижами море - десь там, біля серця, на місці ранішньої порожнечі й байдужості... Пляшка його віскі, дорога і свіжий морський бриз... Старий,порепаний і весь якийсь теплий док з такою ж лавочкою обіч... Під час припливу вода плещеться під нею... Роздратований незнайомець...
- Прокинулася? - а ось і він. - А тепер вставай і забирайся. Мені пора йти, - розвертається і виходить з кімнати. - Швидше, - лунає його голос вже з коридору.
Сідаю на ліжку, абсолютно розбита. Йти не хочеться. Думати не хочеться. Нічого не хочеться. Мені плювати, хто він, хто я, що чинити. Я просто покірно роблю, так як кажуть.
Частинка моря під серцем болить і ниє.
Підводжуся на ноги, байдуже ковзаючи поглядом по кімнаті. І каменію...
На столику обіч ліжка лежить складений вчетверо аркуш, а ще...
...там я бачу її. Дівчинку в ромашковому вінку. На рамку акуратно наклеєна смужка вузької чорної стрічки.[/i]
Земля давно вже зникла в лазурових хвилях. Всюди - попереду, позаду, по обидва боки від нас - лише море.
- Що це? - вказує на пакет в мене на колінах.
- Спогади, - просто відповідаю я. - Зрештою, колись потрібно їх відпустити.
Він мовчки киває. Тут слів не потрібно.
[i]
- Мамо, мам, ти що - не зможеш поїхати? - білявий хлопчисько літ п'яти танцює нетерпляче навколо мене, сірими оченятами зазираючи просто в душу, - Мам... - очі стають благальними.
- Ромашка, ти ж розумієш, в мами робота,- я зітхнула.
- Ма-ам, ми ж домовлялися, - очі сина наповнюються слізьми.
- Ром, - присідаю так, щоби опинитися з ним на одному рівні, - зрозумій є речі, які від мами не залежать.
- Але...
- Ромка, послухай, я куплю тобі того трансформера , добре? Пам'ятаєш ти його тоді так хотів? А наступного разу, я обіцяю...
- Знаю я твої обіцянки, - син зривається на ноги і вибігає з кімнати.
З-пів хвилини я стою непорушно, роздумуючи, що робити. Тоді рішуче беру мобільний, щоб відмінити зустріч...
- Ма-а, - скошлачена голова Ромки визирає з-за відкосу, - а ти точно купиш?
Телефон повертається в сумочку.
- Звичайно куплю, - широко всміхаюся. - Так ти згідний поїхати лише з татом?
- Так, але... - син хитрувато шкіриться. - Зробиш ще дещо?[/i]
Нарешті серед безкраїх ціанових хвиль мій погляд вихоплює червону пляму. Самотній буй колишеться на білявих бурунах. Для когось він, застиглий посеред океану, - безглуздя. Для нас, та для нас подібних - надгробний камінь. Пам'ятний знак загиблим під час корабельної аварії декілька років тому. Спогади тугим клубком звиваються довкола.
[i]
Мій новий знайомий стоїть в коридорі і задумливо вертить в руках якусь коробочку. На мене йому байдуже. Не озирається навіть тоді, коли я підходжу впритул.
- Ви в море? - промовчав, але по тому,як він здригнувся, розумію - вгадала. - Візьміть мене з собою, - розумію, що так ось просити незнайому, нічим не зобов'язану мені людину, та ще й... перед якою я винна на все життя... прото нахабно і безтактно. Проте я чомусь мусила це сказати.
- Ви мені і так вчора всі плани перепсували. Забирайтеся, доки я сам вас не викинув, - він лютий. Дуже.
Най буде, що буде...
- Це я віддала твоїй сестрі квиток.[/i]
Врешті-решт він глушить мотор. Добралися. Я мовчки беру перший вінок і прив'язую його до буйка довгою червоною стрічкою: "Спіть спокійно, мої хороші"... Він бере з моїх рук другий:
- Пам'ятаєш, як ми припливли сюди вперше? - дивиться з тією до болю знайомою смішливо-сумною іскоркою в очах.
- Аякже. Тоді ще був жахливий шторм. Я думала Богові душу від страху віддам, - я поморщилася.
Він розреготався.
- А я тебе тоді вбити був готовий. Пристала, як п'явка, - видавив крізь сміх, утираючи сльози, що виступили на очі. - А в мене, до твого відома, вже були серйозні плани на життя.
- Точніше на смерть? - я невесело всміхнулась.
[i]
Через три роки я дізналася, що аркушик, який лежав біля фотокартки мав стати посмертним листом.[/i]
Він посерйознішав. Дістав сигарету, закурив.
- Цікаво, хто ж таки тоді більше іншого врятував? - сивий димок повільно вився вгору.
- Що було перше - курка чи яйце?
Він знову пирхнув:
- І то правда.
Велика біла чайка скрипуче і різко проячала в небесах. Ну що ж - пора казати: "До побачення?"..
[i]Море, яке стало для нас найгіршим катом. Море, яке виявилось єдиним нашим спасенням.[/i]
Я опустила руку в теплу воду за бортом і задумливо почала там плюскалася. Скільки ж всього з тобою зв'язано, зрадлива вода. Скільки...
- Їдемо? - вириває мене зі спогадів він, вже збираючись завести човна. Останній білий віночок цвіте серед пінистих брижів.
[i]Море забрало в нас найцінніше. Море подарувало нам одне одного. Я вже ніколи не зможу його пробачити. Але...[/i]
- Зачекай. Я дістала з пакету дивну, футуристичну і, на мою думку, страшненьку іграшку. Трансформера, якого так хотів син. Прив'язую до нього ще одну стрічку і причіпляю її до буйка.
[i]Здається, саме зараз, я вперше зможу сказати морю: "Спасибі".[/i]
Три вінки самітно погойдуються на солоних хвилях. Вдалині затихає рев мотору невеликого човна. Сонце повільно хилиться до заходу, вихоплюючи його силует та дві ледь помітні постаті...
[i]
Завтра новий день.[/i]
__________________________
[b]О[/b]болок - (поет.) хмара
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567718
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2015
автор: Marika