2.
2042р
Вавилон
За день до:
В палаті світило штучне сонце. Якщо подивитись в вікно, то можна побачити цікаву картину: сонце, море, пісок. А насправді за вікном все ще похмура осінь. Я стояв біля дверей палати. Шаман стояв на одному коліні біля ліжка і тримав за руку свою молодшу сестру. На його лиці були сльози. Сестра спала. Після того, що з нею сталось, вона так і не відкрила очей. Її прекрасне лице, тепер було в синяках і почорнілих гематомах. Колись прекрасні губи, були розбиті, потріскані. На їх місці було засохле кроваве місиво…
Шаман опустив голову на ліжко. Я відвернувся. Не хотів дивитись. Мене розривало від злості: «чудовиська, вони мають заплатити за це» вирішив я. А що думав мій друг, я навіть не хотів уявляти. Він щось тихо їй шепотів (я не чув що), а вона мирно спала. На обладнанні, яке було збоку, висвітлювались якісь показники. Я глянув на них уважніше.
- Фізично: вона в нормі – Шаман прослідкував за моїм поглядом – а от емоційно… - він замовк.
- Ми покараємо тих, хто це зробив – я не знав, як ще його підбадьорити.
Він подивився мені в очі. Друг був виснажений, помітно змарнів, під очима мішки.
- Не просто покараємо. – його очі ніби загорілись – я хочу, щоб вони страждали!
***
Зараз
Будівля старої лікарні була майже на окраїні. Тут задумувався великий центр, але після карантину будову заморозили. Тепер цей незакінчений будинок в чотири повноцінних(з тридцяти п’яти запланованих) поверхи не викликав нічого крім остраху. Ми були в добрій сотні метрів за розваленими стінами будинку по якому колись довбанули з «РПГ». Нас розділяв степ з порослою, до пояса травою та залишками від воєнних, які й досі нагадують про те, що тут колись було.
- Гарно засіли, сектанти срані – я віддав Шаману бінокль. – на сканері їх десь чоловік тридцять.
- Озброєні?
- Не бачу – я потряс маленьку зелену штуку з синім дисплеєм і білими точками на ній. – Ця х***я не… – я замовк.
До нас «підходило» ще десять точок.
- Це наші – заспокоїв мене Шаман.
«Наші, трясця його матері! Ще б пізніше сказав!».
До мене донеслась їхня лайка і мені стало легше. Цих я знав. Наша команда. Точніше Шамана, але мене завжди вважали за свого. А я вважав їх своїми. В нас навіть назва була специфічна, але по мені, то банальна – «Привиди». Раніше ніхто б не здивувався. Але не в еру, коли людина мало чим відрізняється від роботів. Справдились історії Айзека Азімова. Того зараз таку банальщину не зустрінеш…
***
В закритій резервації на яку перетворилось місто є свої плюси. Нас не посадять за те що ми збирались зробити. Стрільби не має бути. Ні, зброї є багато, а набоїв… За останній рік я чув постріли чотири рази і то палили воєнні (два з них в мене), які залишились на закритій території. І це при тому, що кожен день кілька людей були по-звірськи вбиті.
- Розбирайте – світловолосий, кремезний Гоша відкрив дерев’яний ящик.
Ми заглянули і ахнули. Кастети, бити, ножі, «викидухи», фінки, керамбіти, поліцейські дубинки, навіть парні палиці «бастони» (філіппінське бойове мистецтво, улюблена зброя Шамана), томагавки (я забрав один з них) і багато чого іншого...
- Ти це в Марка слямзив? – Шаман ще не відійшов від шоку.
- Чому слямзив? – не зрозумів Гоша. – Він сам запропонував. І просив передати вам двом, що він залюбки поміг ще, але це не його територія.
- Може воно і на краще – буркнув Шаман. – Переодягайтесь і беріть маски.
За останній час команда виросла. Тепер нас було дванадцять. Дванадцять озлоблених привидів в темно сірому камуфляжі та чорних масках з білими полосами на ній. В кожного вони розмальовані по різному, щоб ми знали хто є хто. В мене вздовж, зверху вниз, товщиною, як пальці. В Шамана, нагадують білу долоню.
Привиди розділились на шість груп, по двоє в кожній. Сонце ще не зійшло, але вже світлішало. Трава по пояс приховала нашу присутність. Ми непомітно підібрались під стіни лікарні. План простий: тихо і швидко заходимо, і витягуємо лідера. По можливості живого, але…
Я йшов в парі з Рижим, низькорослим широкоплечим пацаном сімнадцяти років. Я давно знав його – ми з ним періодично працювали на Марка, одного з місцевих лідерів. Він йшов притулившись до стіни, а я за ним. До найближчого вікна лишалось кілька кроків…
***
За три дні:
Шаман
Приймальня Марка була схожа на палац. Але не на королівський: тут не було непотрібної розкоші. Відчуття були наче знаходишся в шатрі вождя скандинавських племен. Темно, тільки самотній вогник світить бозна-звідки, і Марк (він же вождь) сидить на своєму троні.
- Повір, для паніки немає причин – Марк говорив в своїй звичній заспокійливій манері.
Наче ти його друг, наче ви рівні, наче він не старий, сивий кремезний дідуган, який, проте, переламає тебе пополовині, як сірник. Наче він не головний в єдиній безпечній частині міста, завдяки якому все й тримається «на плаву». Але в той же час я чітко розумів «хто є хто».
- Тоді чому я не можу вийти за межі території? – я покосився на Гаврила – охоронця, який стояв біля дверей.
- Твою сестру бачили на території сектантів, але це не привід для занепокоєння. Ти хлопець гарячий, сильний – багато чого можеш натворити…
Я закипів від злості. Мозок наче горів, перебираючи різні картини того, що могло статись з сестрою. В мене крім неї нікого немає. Я не знаю, що з моїми батьками. Ми з друзякою Вавилоном тоді сиділи в СІЗО. Вавилон за нанесення тяжких, я – за те що вступився за друга…
- Якщо з нею… - я щосили гнав ці думки від себе.
- Я відправив людей на її пошуки. Ти їх чудово знаєш…
В цей момент двері відчинились. Велетень Гаврило відскочив напоготові захищати боса ціною життя. Але не довелось. Зайшов юнак трішки вищий за мене, спортивного тіло складення. Коротко стрижений, русявий з зеленими очима і горбатим носом, на засмученому лиці. Я ледь не вдарив себе кулаком по голові: як я міг не впізнати Вавилона? Я не встиг навіть запитати, як він заговорив: «Твоя сестра в лікарні…». Далі я не слухав. Мене ніхто більше не зупиняв…
***
Зараз
Вавилон
Рижий подав знак: «Всього один». Я ствердно кивнув і підкрався до вікна. Ми порахували до трьох (на пальцях) і напали. Підло зі спини, двоє на одного, але нам було насрати. Рижий схопив того ззаду за шию і почав душити. Я закрив тому рот, щоб не почав кричати і пробив кілька раз в «сонечко». Той був без шансів. тіло тихенько сповзло на землю. Рижий доторкнувся до навушника:
- Один в нас – повідомив він.
- Молодці – донісся голос Шамана. Він з Хіміком участі не брали, лише координували нас.
Я тим часом ставив маяки. Це пристрої які контактують між собою. За допомогою них через кілька секунд ми будемо мати всю карту.
- В мене вже двоє – в моєму вусі пролунав голос Гоші.
- В нас – поправив його напарник. Той не відповів.
Далі знову була тиша. Ми обійшли нашу частину і стали підніматись на другий поверх.
- Підніміться на четвертий! – це вже був Ланц. – ми дещо знайшли.
- Що? – спитав я.
Відповіді не було.
- Що будемо робити? – спитав Гоша.
- Ми з Рижим наверх перевіримо – сказав я. Решта – робіть те, що повинні.
Браслет на моєму зап’ястку завібрував. Я доторкнувся до нього. «Останній маяк вже поставлено». Тепер в нас була голографічна карта всієї будови.
Ставало світліше. Тепер я міг все роздивитись без проблем. Стіни, зроблені з червоної цегли, місцями потріскані і зруйновані. На деяких сходових клітинах відсутні самі сходові клітини, тільки прогнилі дерев’яні балки. На першому поверсі (через який ми зайшли) було кілька коридорів, один з яких вів у підвал (куди пішов Колос і Раста), а інший вів наверх (куди йшов я і Рижий). Добре, що на цій сходовій були сходи. Правда тільки метр в ширину, але і то добре. Відстань між ними, правда була набагато більша.
Я йшов перший, Рижий за мною. Ми якомога тихше піднімались вверх.
- Що там на карті? – спитав він. Я глянув.
Будівля була в формі прямокутника. Ззовні був коридор, а посередині – плутані лабіринти з кімнат. Крізь розбиті вікна подув вітер. Відразу ж за ним донісся набір матюків. Я збільшив масштаб карти.
- Троє – беззвучно промовив я.
Ми пішли обережніше. «Трійця» знаходилась в одній з кімнат. Грілись біля вогню. Я заглянув в двері і різко назад. «Пронесло» я полегшено видихнув.
- Що будемо робити?
Рижий знизав плечима:
- Ти старший.
Я не встиг відповісти.
- Почекай, піду посцу… – почулось з кімнати.
Ми переглянулись. Часу на «чекай, дай подумаю» не було. Сектант був вже в дверному проході…
Він не встиг дійти. Кастет в правій руці попав йому в щелепу. Почувся хрускіт і він впав. Рижий з ножами напоготові вже залетів у кімнату. Я забіг слідом за ним. Ті не встигли спохватитись, як Рижий вже загнав ніж одному з них під ребра. Я налетів на другого: лівою схопив за барки, правою (з кастетом) почав періщити його куди міг. Ніс, щелепа, сонячне сплетіння і аперкот в голову. Сектант впав не видавши ні звуку. Я подивився на Рижого. Він стояв над тілом і не рухався. Я підійшов ближче і ахнув.
- Синтетик? – спитав він. Я ствердно кивнув.
У хлопця (майже всі були молодші від мене) була штучна щелепа і ліва рука. Шкіри на імплантатах не було. Вони переливались сріблястими кольорами. Синтетиками називали людей з механічними частинами тіла, будь то орган, сустав чи кістка. А може і все разом. Битись з таким досить небезпечно. Хоч я не звик радіти смерті, але добре, що Рижий його грохнув.
Я схилився над ним і почав оглядати. Вони носили чорні ряси з каптурами. Свідки нового пришестя, як вони себе називали. Сама поширена релігія (і сама радикальна) після поділу світу. Не терплять іновірців, вони напоюють своїх наркотиками в вигляді «очищаючої настоянки», перетворюючи їх в фанатиків. Одна тільки приналежність до секти каралась смертю. Проте вони процвітали і поширювались як бур’ян. Самого устрою «непосвячений» не знав. Так само, як і не знав про те, яким чином вони все ще «на плаву».
- Такі імплантати тут не виготовляють – я повідомив Рижому – він з «великої землі».
- Вавилон, ти глянь, та вони озброєнні – я повернувся.
Рижий показав мені помповий дробовик і пістолет.
- Навіть набої є – він дістав з ствола магазин.
«Непогано для зони карантину» - промайнуло в моїй голові.
І тут до мене дійшло…
- Ланц, прийом! Відповідай! Відповідай, б***ь – я ледь не перейшов на крик. Ніхто не відповів.
Я вилаявся. Нажаль це не допомогло. Ніколи не допомагало.
- Так, всі, прийом! Я з Рижим йдемо на пошуки. Решта робіть, що мусите.
- Ми з вами! – пролунав бас Гоші. – піднімаємось по балконах.
Я скривився. Там тільки плити – балконами це назвати важко.
- Добре – мені не лишалось нічого ніж погодитись. – Тоді ми по сходах. Ще одне: сектанти озброєні і в нас ще троє, один труп. Синтетик до того ж…
- Не добре… - почав Хімік, але Шаман його перебив: – знайдіть головного. Решта – п***р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567731
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2015
автор: Тост