Дзюрчить осіння повінь у Карпатах,
стирчать дахи будинків з під води,
та по хєр все, козак іде на паті -
йде до Майдану рідного, туди
де гомін був, де сяяла Свобода,
Горілки де було - Понад Усе,
всім Яценюк налив, такая морда,
(хоча тоді вбачалось, що лице)…
Лице народу, трохи хай гаркаве,
але сумісне з п’янкою усіх,
було народу, що стояв, цікаво,
який такий він є – єврейський зіг?
Він зігував направо, та наліво,
здавалось, браття - цей не підведе…
А повінь, пля, така собі бурхлива,
що хочеться спитати - гроші де?
Вітьок чи вкрав, відвіз в Ростовські вєсі,
(вони же там опрєдєльонно є),
чи Путіна нащадки куролєсят,
чи МВФ їх знову не дає?
А він мовчить, що в рот набрав абсцента,
та окуляри гірко тре на біс,
(Вітьок давав, хоч був і транцедентним,
а цей як Морзе – крапка, та дефіс),
шепоче:… подивиться рідні дєті,
на руки, що не крадуть гроші вже,
бо вкрадені…підіть питайте в Пєті,
зо дня на день він продає «Рошен».
Він обіцяв - дахи всім залатає,
вони у вас ще з тих часів течуть…
Петро виходить: хлопці віру маєм,
таку як треба?.. «вжарим» по чуть-чуть?
Родинне коло, полум’яний танок,
духмяний день, як той вишневий гай -
гуляють діти славного Майдану…
А ті Карпати - втопляться нехай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567930
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2015
автор: Ригайло Вінцеслав