Знову весна розбудила тривожні думки,
Кличуть бажання кудись до тремтливого лісу.
Сонце єднає, розвіявши з неба завісу,
Світло у душу кидає мою залюбки.
І розтає там поволі невіра і зло,
Давній неспокій, як крапля з дощу, висихає.
І ні на грам за минуле під сонцем не каюсь,
Стерлось воно, залишивши добро і тепло.
Он первоцвіт щось вдивляється в землю сиру,
Де вже нарциси немовби списи проростають,
Гвардія літа на захист стає свого краю,
В небі й сьогодні ще чути пронизливе «кру!»…
Клин чорногузів із вирію знову летить,
Кличе земля, де болото своє і родина,
Нова весна, а це значить і нова країна,
Будемо єдність і віру у себе кріпить.
В джезві я каву гірку поспішаю зварить,
І на терасу, туди, де надія і сонце,
Кавою настрій підняти так хочеться конче,
Будем з весною її з насолодою пить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568967
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.03.2015
автор: Мірошник Володимир