А ти так неримовано підеш.
А я лиш прозою залишусь.
Тебе чекає Бангладеш,
Мене лиш Луцьк,
І тиша...тиша...тиша...
Я чую як ти закриваєш чемодан.
І морщу лоба, викликаю зморшки.
Ти був такий солодкий мій обман,
Побудь ним, любий, ще хоча би трошки.
Прости, в аеропорт не проведу.
І двері за тобою не закрию.
Іди собі...не провокуй біду.
Я вже і так не маю сили.
Ну що ж ти, в біса, ще стоїш?!?
З цим поглядом малого собачати?
Іди вже!.. Киш-киш-киш...
Я розпочну нарешті пробачати.
За ті вірші, що маркером по тілі.
За руки ті, що у кафе спітнілі.
За квіті ті в кінотеатрі.
За пісні під гітару біля ватри.
За поцілунки по зап'ястку.
За цю мою фаталіті поразку.
Я все тобі пробачу, лише йди.
Почувся глух дверей...
Води мені...води...
Ну йди...не йди...не йди...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569158
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.03.2015
автор: Катерина Пташка