В листопаді вслід за листям почали падати люди...
Низько падали. Та синці лишали, чомусь, мені.
Грудень студив розпачем розпашілі груди,
Білий сніг навчав танкУ свого племені.
А люди падали разом з холодними сніжинками.
І разом з ними перед січнем в землю канули.
Ми вже не сплетені міцними павутинками...
Вони розтанули. В словах твоїх. Роз-танули.
Січень псує хворі думки своєю незимою,
Своїми нелюдьми, дощами і відсутністю тебе.
Окреслив відчай в рамку з синьою канвою.
Нехай. Тебе він з часом також прошкребе.
Ну от. За десять хвилин- шістдесят п'ятий день без "НАС".
Точніше, мене без твоїх надпотрібних життю поцілунків.
Я переселилась до зовсім тубільних рас,
Що геть не живуть без рубців й кружевних візерунків.
Я надто слабка, щоб почати усе з нуля.
І навіть за тисячі днів твоєї відсутності
Не взмозі забути. Хіба що знайдеться куля
Яка призупинить сто років моєї самотності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569409
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.03.2015
автор: Дивна