Олов’яно-синій по́смерк вечорі́ючого неба
Зомлівав у хвилюванні, що текло густим вином
Крізь клітинку кожну шкіри, крізь судини і крізь ребра,
Й досягало сво́го пункту, де душі бетонне дно.
Мій «кирпатий Мефістофель», що годується сльозами,
Мій хижак, що запускає твердь пазу́рну в свіжу плоть,
Хоч іззовні ти на вигляд – незворушний ломика́мінь,
Знаю я, що в оболонці спить відлуння сонцезло́ть.
Не скемі́ють твої жертви, відбиваючись щосили,
Тож і звик ти до покори, до «німої сліпоти́».
Ще любові смертний віддих у тобі́ підносить жили
Й не дає палкому серцю з тво́го тіла утекти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570023
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.03.2015
автор: Юлія Кириленко