А знаєте, що таке остання крапля?
Уявіть людину, у якої майже щодня трапляються якісь нещастя, невдачі супроводжують протягом всього робочого і неробочого часу... і тут.. раптом, здавалося б якась дрібничка, ручка перестала писати. І перестала як на зло, коли так необхідно записувати все, що каже бізнес-партнер, викладач перед сесією, кохана людина, яка диктує номер мобільного...
Відбувається вибух. Лайка летить в співрозмовника, наче вогняні стріли, всі речі рвуться, ламаються, підлітають угору і падають під натиском вчорнілих від злості рук... Людина втікає, розуміючи, що ж все таки наробила і біжить доки не потемніє в очах, шукає найвище дерево і забирається на нього так високо, як тільки зможе.
Проходить дві години, три, чотири... Пора спускатися і йти додому, щоб зранку знову повернутися у систему іі почати все спочатку, до наступного емоційного вигоряння, до нової зустрічі з уже знайомим деревом.
Ця людина - ти... і я... і кожен з нас.
Взагалі тебе можна порівняти з золотим келихом, який стоїть на величезному столі, в оточенні таких самих, скопійованих, ідентичних.. І кожну хвилину, секунду в тебе потрапляє нова крапля, наповнює тебе всього і дає поштовх для іншої, ще більшої.. Згодом, коли рідини стає надто багато, ти падаєш, розливаючи все...
Здавалося б: це кінець.. як келих може сам піднятись? А ніяк!
Просто у кожного є людина, яка підійде і сильною рукою, достатньо сильною, щоб підняти тяжелезне золото найвищої проби, переверне тебе і витрусить останні частинки горя, біди, щастя, кохання, ненависті, образи.. і поставить на широку ніжку, на те місце, де ти опинився після падіння.
І це все відбувається циклічно. Від кожного падіння до кожного підняття. Найголовніше - щоб ця людина поверталася...
Але буває і по іншому: одного разу ти докочуєшся до самого краю і випадаєш за межі цього столу, і стаєш на ноги сам під впливом короткого польоту, і не менш короткого удару.
Тоді ти потрапляєш на підлогу величезного будинку і продовжуєш мандрівку далі, до виходу з нього.. Тут вже менше тих золотих келихів, вони можуть бути темніші, брудніші, з тріщинами та подряпинами, але знову й знову прямують ближче до дверей доки не виходять у світ...
Тут вже відкриваються всі шляхи.. Людина йде за тобою піднімаючи щоразу і, здається, нема про що турбуватись, ти - вільний. Але світ так не думає і ти потрапляєш в глибоку яму, з якої вже не вибираєшся..
З тебе виливаються всі останні краплини почуттів і просочуються крізь глину, а потім висихають під палючим літнім сонцем. Тебе заносить піском та листям, заливає водою та брудом, доки ти не опинишся повністю прихований під двометровим шаром землі..
Потім через декілька тисяч років вже порожній келих викопують дослідники, і твій змарнілий, потрісканий скелет через декілька днів вже прикрашає приватну колекцію якогось зажерливого товстуна, або ж в кращому випадку, національного музею, та хоча б якогось музею...
Всі будуть проходити повз і дивитися на труп твоєї душі, бо ти вже мертвий і ніколи не зможеш вибратись з цієї скляної коробки.
1. Подивіться на себе та на світ, ми постійно падаємо і піднімаємось і так само дивимось на трупи душ поетів, письменників, художників. В наших силах додати блиску собі та іншим.
2. Насправді, з кожною краплею падає наше серце, але кожна нова крапля - це кожен його новий удар.
3. Пам’ятайте людей, які йдуть за вами куди б ви не йшли, і підіймають вас як низько б ви не впали.
4. Не бійтеся бути самі - це саме той момент коли, останній смуток повинен вийти з нашої душі.
5. Збирайте все золото, що знайдеться вам по дорозі і приймайте в себе як рідне, бо так ви зможете ввібрати в себе більше життя.
І головне: не так бійтеся простої води, яка потрапляє в ваш келих-душу, як хорошого вина, бо вино розбестить ваш розум і замість радіти від нового етапу життя ви будете жалкувати про втрачене минуле.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570104
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.03.2015
автор: Volador