Вона декілька сотень разів розчеше своє довге чорне волосся.
Замилується в дзеркало, потім погляне на місяць.
Так давно вже ні в кого нічого ніколи не просить.
Лише страх пробирає від думки, що зорі завісять.
Намалює вуста червоним, тричі через плече згадає чо́рта,
Одягне чорну сукню, немов їй тих чар замало.
З-під поли випадає –виблискує срібна карта.
Щось ніяк не згадає – коли ж то душі не стало?
Пригостить себе ввечері теплою, майже гарячою кров’ю,
І поставить на столик бокал, ледве нею надпитий.
А колись же труїлась-жила тою бісовою любов’ю,
Яка нині лиш спогад. І той надто вже розмитий.
На балконі ніч тихо спатиме доти,
Доки вона не розбудить її своєю присутністю.
Не літала, мабуть, з позатої суботи,
Не лякала нікого своєю підступністю.
Їй літати б не на мітлі, а на білих крилах.
І молитись на образи́, а не гратись з пітьмою.
Сльози зникли разом із болем десь на перилах.
Засинала з розбитим серцем. Прокинулась відьмою.
1.11.2014.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570147
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2015
автор: Дивна