Казкар туго зав’язує шарф,
Його душить чужа байдужість.
Розчинився, мов цукор, у снах,
Проклинаючи власну тупість.
Озвірів, став поганим хлопцем,
Бив жінок, викрадав машини,
Відчайдушним єдиноборцем
Представляв свою суть дитини.
Не красивий, тому й не смілий,
А хотів бути «самим-самим»
І коли став таки судимим,
То згадалась сльозина мами.
Неприємний, брудний і чорний.
Не любили хлопчину люди,
Хоч і був до добра проворним –
Звідси бійки, образи, блуди…
Але впевнений: все нормально,
Я вже кращий, так має бути,
І заплаче ночами мама,
Що їй сина не повернути.
Наш казкар видає за принца
Своє «я» і свою культуру,
Він нікому ніяк не сниться
І від того настільки грубий.
©Діана Лакрімова
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570329
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 29.03.2015
автор: Діана Лакрімова