8.
За кілька днів до
4:00
Дзвонив Олекса. Сергій лежав і розплющеними очима і дивився на стелю. Потягнувся рукою по телефон.
- Алло – Сергій підняв слухавку.
- Це Олекса – швидко пробурмотів той.
- Знаю. Номер записаний. – буркнув той. – чого тобі?
- Вибач, що розбудив – сказав він.
- Та нормально все – Сергій переборов бажання послати його куди подалі – мені й так не спалось…
- Мені теж – признався той – я вже не знаю, скільки не спав нормально. Як ви там?
Сергій задумався. А дійсно? Як він? Він навіть не міг сказати, коли перестав задавати собі такі запитання. І зараз не міг знайти відповідь. А решта?
- Я не знаю – зараз він був, як ніколи чесний.
- А що там Ігор?
Сергій всміхнувся від тієї іронії, яка аж розпирала його. Як Ігор? Як може почувати себе людина, яка за чотири з половиною місяці перетворилась з золотого хлопця, вихованого в дусі аристократів, кращого студента університету – на злочинця. Його серце, було розбите Настею, а він навіть поганого слова їй не сказав. А нещодавно він прописав битою по голові наркоманки захищаючи своє та й його життя.
- Чудово – Сергій все ж не стримався – він з нас зараз самий позитивний.
- А як обидчик? Ти віддав йому здачу? – Він мав на увазі Михайла.
- Так – відповів Сергій – обділеним він не вийшов.
- Ну то й добре – на тому кінці від чулось полегшення – і де він зараз?
- Допомагає нам.
- Я серйозно!
- Я теж. Він допомагає нам. Замість тебе.
- Ясно – тепер в голосі чулось розчарування
- Не варто тобі приїжджати – Сергій сказав прямо. – я не знаю чим все може закінчитись. Може це наша остання розмова.
- Ти якось спокійно це говориш – підозріло сказав Олекса.
- Немає ніякої гарантії, що нам все вдасться – пояснив він – плюс я не знаю, як поведе себе наш новий друг після всього…
- Якось все радісно складається
- Потім сам подивишся якщо щось раптом – Сергій позіхнув – я залишу дещо для тебе. Сам знаєш де.
- Знаю – тихо сказав той – ти про всяк мене вибач за…
- Не трудись – знову всміхнувся Сергій – я вже не злюсь.
- А, так я чого дзвонив – нагадався Олексій – дзвонив отець Володимир.
- І що в нього? – оживився Сергій.
- Знайшов адрес тієї клініки, де робили операцію. Записуй…
- А ім’я лікаря йому відомо?
***
Зараз
Михайло глянув на годинник. 6:04. Спати вже не хотілось. Піднявся. Точніше не піднявся, а одразу ж припав руками до підлоги. Ранкова зарядка починалась з віджимань. Тіло потрібно тримати в формі, а сьогодні йому пригодяться його фізичні дані. Вдих, видих і так далі, в такому ж ритмі. Він опускав і відривав своє тіло від рипучого дерев’яного паркету.
Сьогодні він помститься. Він подбає, щоб винні в смерті його брата, понесли заслужене покарання. Те, що сталось останнім часом нагадувало про себе. Перед очима то і діло з’являлись лиця тих наркоманів. Він дійсно жалів їх. Але рішення прийняте, вибір зроблений… так було потрібно!
Так було потрібно. Він вже й так зайшов задалеко. Але він твердо вірив у те, що вбивця має бути покараний. Зупинитись він вже не міг. Лише не зараз. Не сьогодні.
Піднявся, віддихався. Часу ще було вдосталь. Він сів за стіл. Там лежало кілька листків. Половина з них була пом’ята. Лист матері зайняв більше часу та зусиль, ніж він думав. Проте так було необхідно. Він напише його. Попросить вибачення за все. Тоді, коли все скінчиться, він поїде до неї. Його не було дома п’ять довгих років. Їй необхідна опора. І він стане нею. Почне нове, чесне життя. Плани так і жевріли в його голові. Після сьогоднішнього дня йому просто необхідно почати все заново…
***
Сергій піднявся з ліжка. Він аж тремтів від холоду. І від втоми. Але сон його не брав. Дивно, раніше він ненавидів ранки. Як на пари підніматись, то мука Господня. А як немає – так не спиться. Сесія, на щастя здалась успішно… ну як успішно? Просто здалась. Але замість того, щоб ще відпочивати вдома, він повернувся в гуртожиток. Своїм збрехав, що в нього перездача.
Взяв телефон, подзвонив Олексі. Гудків не було. Абонент поза зоною… Сергій знизав плечима. Може воно й на краще. Дзвонив вчора Ані. Та не горіла бажанням говорити після Нового року. «Нічого, перебіситься» - вирішив той. Він завжди всміхався, згадуючи її. Колись вона одним поглядом змушувала його серце битись частіше. В них почалось все ще на першому курсі. Вони тоді були, ніби, друзями. Обом було страшно перейти ту межу. А в якийсь момент вони цілувались в темному коридорі гуртожитку і зрозуміли, їх дружба закінчилась. І весь їх страх розсіявся. Все було прекрасно А потім…
Вона так і не пробачила йому. Сергій і сам би не пробачив таке. Спробувавши раз, він вже не зупинявся. Імена навіть не зберігались в його пам’яті. Все, щоб гамувати біль. І в якийсь момент, він зрозумів, що перегорів. А Аня? Пів року вони навіть не говорили. Потім знову почали спілкуватись. Але не як раніше. Тепер вони були одне одному чужі. І якби не вбивство…
А зараз він навіть не міг сказати, що відчував до неї. Просто не задавав собі таких питань. І її теж не питав. Йому і так було добре. А їй…
Він викинув такі думки з голови. Впав на землю. Ранкові віджимання, розтяжки і присідання, щоб повернути тіло в тонус. В блоці був турнік. Сергій пішов туди, намагаючись ігнорувати тремтіння в тілі. Схопився за холодну металеву трубу. Тіло пішло вверх…
Думки плутались в його голові. Сьогодні він мав бути зібраний, але як на зло не міг зібратись. Нерви стали до біса. За весь час він вже багато на що надивився. Чого варті одні пацієнти в дурках. Чи мертве тіло в кімнаті гуртожитку. Ще й з клеймом та знаком Бафомета.
Раніше, він би й уявити не міг, як можна скоїти щось подібне. Тепер… Вони продали наркотики, залишили людину помирати на дорозі, підкупили посадову особу і призвели до вбивства… але сьогодні їх шанс виправдати себе.
Зіскочив з турніка. Пішов в ванну. Відкрив кран з водою. Вмився. Тоді глянув на себе в дзеркало. Він вже не впізнавав себе. Вже давно не той Сергій. І Аня помітила це:
- Просто тримайся від мене подалі – він сказав їй тоді. – я вже якось зробив тобі боляче, можу зробити ще раз.
- Ти сам собі не віриш – очі заблистіли.
Сергій подумки прокляв себе. Але це було потрібно.
- Я все сказав – він доклав титанічних зусиль, щоб не видати справжніх почуттів.
Повернувся в кімнату. На його ліжку почався рух. Тоді від його подушки відірвалась світловолоса голова.
- Ти чого на ногах так рано? – спитала Настя.
Навіть в темноті було видно вигини її тіла. Вона була прекрасна навіть зранку. Хоча Сергій бачив різні картини в цей час доби. Але не Настя. Вона була прекрасна в любий час доби.
- Не спалось – відповів Сергій.
Підійшов до неї, сів на ліжко. Вона піднялась, обійняла його. Він всміхнувся. Згадав, як обіцяв їй допомогти. Тоді він не це мав на увазі. Значить Аня ревнувала не дарма…
- Чого усміхаєшся? – глянула йому в очі.
- Настрій хороший – збрехав він.
- Пошляк – на щастя Настя не те подумала.
Потягнула його до себе. Губи злились в поцілунку. Він обійняв її тепле тіло. Вони залізли під ковдру. Вона сама прийшла до нього день назад. Хотіла поговорити. Поговорили…
Сергій тоді не думав, що вона залишиться до ранку. Колись за нею засихав його друг Ігор. В нього була Аня. Здавалось вибір був очевидний…
«А, однаково горіти мені в пеклі!» - подумав Сергій.
- Ти знаєш, що ти говориш уві сні – Настя відірвала свої солодкі губи від його.
- І що я говорив? – зацікавився Сергій.
- Ти згадував Аню – сказала вона, уважно дивлячись йому в очі – тобі хіба ніхто не говорив?
- Я давно вже живу тут сам – зніяковів Сергій.
- Дарма – Настя опустила голову йому на плече – ви з нею непогана пара. Тільки от ти дурник.
- Чого раптом я дурник? – засміявся він.
- Тому що ти витрачаєш себе на інших дівчат, замість того, щоб бути з однією, яку любиш…
- З чого ти взяла…
- Я бачила, як ви дивились одне на одного – піднялась, глянула йому в очі – ви аж горіли. Тільки от ти не можеш вирішити…
- Я не знаю чи…
Настя обірвала його слова довгим поцілунком.
- Ти ж чоловік – продовжила вона – ти маєш діяти! Вона дівчина, перший крок вона не зробить. Все в твоїх руках…
- Ти не подумай… – Сергію стало соромно перед нею.
- В мене немає причин жалітись – вона піднялась і включила його ноутбук – ти колись обіцяв мені допомогти і ти стримав слово.
- Я не це мав на увазі – зніяковів той.
- Знаю – вона включила музику і підкрутила гучність. – ти дав мені зрозуміти, що мені потрібен такий самий закоханий йолоп, як ти. І щоб я закохалась в нього до безтями. Тоді я не знала, чого хочу. Тепер знаю. Ти справедливо зневажав мене…
- Тільки не йди – попросив Сергій.
В кімнаті заграв Океан Ельзи:
Не питай
Де я був, коли тобі було так солодко
Де я був, коли тебе таку незайману
Підіймали вище неба
Тільки сам на сам
Хіба не там
Лягла до нього. Вилізла наверх. Глянула своїми красивими очима. Сергій злегка при піднявся. Настя задоволено посміхнулась. Ліжко почало скрипіти. Вона нахилилась до нього.
Просто мені
Так хочеться
Бути там де і ти
Так хочеться
Жити в тебе в полоні
І бачити
Як тікають від мене сни
В твої долоні
- Я й не збиралась – прошепотіла йому на вухо.
Не питай
Чи бувало так, що я не міг заснути сам
Я стояв і лиш дивився, як ховає дощ
Все, що сказано тобою
Всі твої сліди
Бо так завжди
Сергій знову при піднявся і тепер вони обоє на пів сиділи. Тіла рухались в такт, постійно прискорюючись. Вона обхопила його за плечі. Тоді обійняла. Сергій відчув, як в його спину вчепились нігті і почали тягнути нерівні червоні полоси. Губи знову злились в поцілунку. В кімнаті було темно. Лише дисплей ноутбука освітив два тіла, що нагадували квітку, яка от-от розпустить свої пелюстки, між якими горів вогонь пристрасті. Музика заглушила всі звуки, які доносились в кімнаті.
Просто мені
Так хочеться
Бути там де і ти
Так хочеться
Жити в тебе в полоні
І бачити
Як тікають від мене сни
В твої долоні
***
Один день назад
Він стояв навпроти Сніжани. Оперся на широкий білий підвіконник. Вона стояла навпроти дверей. В її кухні було достатньо місця, для того, щоб вони знаходились якомога далі одне від одного. Сьогодні вона не була усміхнена. Вона не була прекрасна. Запухлі від сліз червоні очі. Туш розмазана о лиці. Вона виглядала жалюгідно.
- Я не знала! – ревіла Сніжана.
- Чому ти не розповіла? – тихо спитав Ігор.
- Я не могла.
Він промовчав. Не знав, що сказати. Сергій якось взяв журнал відвідувачів. І вичислив, коли вбивця проникнув у гуртожиток перший раз. Вони з Ігорем пішли в кімнату, до якої, начебто, викликали швидку. Там жила Рита. Вона згадала, що тоді саме Сніжані, яка тоді знаходилась в неї, стало погано. Вона колись говорила Ігорю, що була фотографом…
- Не вірю! – Ігор заперечував цей факт.
- Це ще ні про що не говорить – заспокоїв його Сергій. – я не скажу Михайлові. Але…
- Я знаю – тихо промовив тоді Ігор – я змушу її зізнатись.
Він аж тепер наважився. Сніжана не відпиралась. Знала, що немає змісту.
- Я не знала, що її вб’ють – заспокоїлась вона – я й її не знала толком. Просто…
- Він заплатив тобі – здогадався Ігор. – за фото сесію Христі. Назвався її шанувальником…
- Так – призналась вона – я його навіть толком не бачила…
- Брешеш – перебив Ігор – ти його викликала. Плюс він платив…
- Я не можу його чітко описати – сказала та – мене медсестра оглядала. А він зник під якимсь невідомим приводом…
«Заховав і інструменти, якими й лишав нам підказки – здогадався Ігор – клеймо, ніж, скальпель…»
- Як ти передала йому фотографію, на якій є я, Сергій та Олекса?
- Залишила в обумовленому місці – пояснила та – він тоді написав СМС з датою та місцем. Гроші переводив, як завжди, на карточку. І навіть не питай звідки він знав, що ви прийдете по того хлопця.
- Чому ж ти допомогла йому ще раз?
- Боялась. Плюс він обіцяв, що не чіпатиме мене.
- І ти повірила?
- А вибір був? Та коли я побачила вас…
- То що? – холодно запитав Ігор – що ти зробила?
- Я просила його не чіпати вас! – вона знову заридала. – не чіпати тебе!
Вона оперлась на стіну. Ноги підкосились. Вона б упала, якби Ігор не підхопив її.
- Я ж люблю тебе! – крізь сльози сказала та.
- Якби ж ти раніше призналась, що допомагала – Ігор обійняв її – скільки б можна було…
- Мені жаль…
- Вірю – він посадив її на крісло і пішов до виходу.
- Не йди! – попросила та – не залишай мене!
- Мені потрібно подумати – відчинив двері. – і про всяк випадок, якщо нам не вдасться…
- Добре – кивнула та – я зникну. І з твого життя…
- Це буде видно потім – він вийшов і зачинив за собою двері.
***
Зараз
Двері відчинились і викладач зайшов у аудиторію. Це був чоловік п’ятдесяти років. Чорні брюки, біла сорочка, сірий піджак, який ледь стягувався до купи, щоб приховати величезне пузо. Обличчя здавалось темнішим ніж було насправді через густу сиву шевелюру на голові. Лице чисто вибрите, з виразом втомленості. Але не від важкої праці. Втомленість його з’являлась, коли він дивився на студентів.
В аудиторії вже сиділо кілька чоловік. Вони піднялись, коли той зайшов. Всі крім одного…
Ігор сидів за партою і щось писав. В такий день і перездача з екзамену. Він настільки поглинув у пошуки вбивці, що не потрапив на екзамен. І зараз він сидів в старій лекційній аудиторії і щось писав.
Під очима ледь помітні мішки. Та дівчина продовжувала приходити до нього в снах. Тому він намагався зайвий раз не закривати очі, допоки не звалювався без сил і не поринав у тяжке безпам’ятство. Він проводив ночі в роздумах. Перечитував той звіт, який колись забрав. Раз за разом переглядав усі деталі вбивства. Не можна було нічого пропустити. Також згадував слова пацієнта, про те, що вони не перші. Хтось до них вже вів гру з вбивцею. І програв. Так і вони. Чотири місяці потратили, щоб зібрати картинку до купи. Значить скоро хід вбивці. Або він або вони. І невідомо ще хто кого. Відомо було лише одне. Вони були близько…
Сьогодні вирішиться все. Періодично він тихо промовляв ці слова. На щастя ніхто не звертав на нього уваги.
- Ігорю, як ти тут опинився? – спитав викладач дістаючи білети.
- Проспав – не відриваючи голови збрехав той.
- Як так? – той підійшов до його парти – ти ж кращий студент…
- Той що? – Ігор закреслив кілька рядків – кращий студент теж хоче спати.
- Ти ж розумієш, що ти перекреслив собі весь рейтинг, який ти здобував чотири роки. – викладач похитав головою.
- Хіба рейтинг показник знань? – він нарешті глянув на викладача.
Той не чекав такого. Ніхто не чекав такого від Ігоря. Всі дивились на нього, як на божевільного. Він згадав, чому вважав усіх ідіотами. На нього завжди дивились не так. як не з заздрістю, то зі здивуванням точно. Раніше він би відчув би зневагу до них. Але не зараз. Вбивця був геніальнішим за нього. Вбивця був його ціллю. Тепер він не розумів, що його раніше приваблювало в навчанні. Один момент перекреслив усе. Він знову схилився над листком.
- В твоєму випадку це точно не показник – відповів викладач. – жаль відомість довелось закрити. Тепер сам розумієш…
- Поставите мінімум? – іронічно всміхнувся Ігор.
- Поставити то поставлю хоч би й зараз… - затягнув викладач.
- Чудово! – Ігор піднявся – можна йти?
Такого ніхто не чекав. В аудиторії тепер була гробова тишина.
- Ти не захворів? – підозріло запитав викладач
- Я прекрасно себе відчуваю – відповів той.
- Ти ж розумієш, що не тільки втратив стипендію…
- А ще перекреслив свій рейтинг – продовжив Ігор – поставив хрест на магістратурі і перестану бути кращим студентом університету. Здається, я нічого не пропустив? Так, чудово розумію.
- Я повірити не можу! – з докором сказав той. – я ще не бачив студента з такими задатками…
- Ви перебільшуєте – знизав плечима – це ж всього лише оцінка. А продовжувати навчання після четвертого курсу я не планую. І раз ви відмітили мої розумові здібності, значить оцінку ви мені поставите…
Він направився до дверей. Попрощався і вийшов. Викладач мовчки провів його поглядом. Тоді подивився на парту за якою він сидів. Там лежав листок. Взяв його до рук. Великими літерами було написано: Сніжані.
Чогось так мало
тебе так мало
а може дивно
та точно зрозуміло
я сам винний
і ти, сама винна
Проте це не новина.
Чомусь мені мало
Чому тебе мало?
скажу більше
усе зламала
скажу менше
усе губив я
я винний?
ти віриш
ти винна?!
я дивний
життя – кругле
усе повернеться
тобі відгукнеться
мені відгукнеться
страшно?
ти вільна
сумно
лишилась одна
смійся
від болю
плач
ти ж щаслива?
Хоча це моя вина
Я теж люблю тебе
Просто я дивний…
***
Сергій чекав його на виході з університету. Про Настю він, ясне діло, не розповідав. Мовчки потисли одне одному руки. В них ще було досить часу.
Вони сіли на автобус. Сиділи мовчки аж до самого кладовища. Сьогодні тут було пусто. Хіба що п’яний сторож показав їм дорогу. Йшли по болоті. Дорога була після дощу. Зима без снігу, своїм сірим відтінком, нагадувала осінь. Вони минали могили різної давності. Минали лиця покійних людей, навіть не читаючи і не дивлячись на них.
Знайшли потрібну їм. В них ще було досить часу. Тому вони вирішили провідати могилу тренера. Він поміг їм. Без нього вони не осилили б і половину.
***
Чотири місяці назад
Тренер не сказав ні слова. Він лише сидів, міцно стиснувши зуби. І дивився. Дивився з неприхованою ненавистю на те, що показав Сергій. Навіть коли зняте відео закінчилось, в квартирі тренера ще довго панувала тиша.
Сергій був з Ігорем. Вони двоє прийшли по допомогу, поки Олекса намагався щось дізнатись. Але , що би вони не робили, не спрацьовувало. Скоро вже місяць, а вони там де і були…
- Я допоможу вам – врешті сказав він.
Ігор хотів сказати щось розумне, але побачивши, що це не все, що мав сказати тренер замовк.
- Вбивцю потрібно знайти – продовжив він дивлячись на Сергія. – таке не можна спускати з рук. Тепер, що ти хотів сказати?
- Лишень те, що ви повинні уявляти, як сильно ви ризикуєте допомагаючи нам. – спокійно сказав Ігор.
- Я розумію. Тому вбивця має бути покараним…
***
Сергій з Ігорем мовчки дивились на мармуровий надгробний пам’ятник. Вони пропустили похорони. Анатолій Богданович, так звали патологоанатома, подзвонив йому.
- Його смерть на наших руках – Ігор порушив мовчанку.
- Він знав, на що йшов – тихо сказав Сергій – і він пішов би ще раз. Навіть якби знав, що для нього все цим і закінчиться.
Витік газу в його квартирі. Вісім днів тому. А перед тим він сидів у кабінеті слідчого і відмазував Сергія і компанію. Він надав їм алібі, якого в них не було. І цим врятував їх.
- Він вів своє розслідування – сказав Ігор.
- Знати б що він вияснив – промовив Сергій.
- І так знаю – сказав Ігор – він дізнався те, що ми лише маємо дізнатись. І більш ймовірно, що він вичислив убивцю.
- Тепер нам не дізнатись…
- Вже й не потрібно – Ігор поклав руку йому на плече – сьогодні все вирішиться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570334
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2015
автор: Тост