Благодарю: наверное,
я нечасто проходил между лезвиями. Почти вся
уделённая мне темнота прошумела за моей
спиной.
И тебе, Самая Тихая Рука, нечего мне
вернуть –
всё худшее, что я слышал или видел,
мне не принадлежит.
Но всё же забери себе 47-ой год.
Я отдаю его, потому что
больше никто тебе его не вернёт.
Начну с ноября, в котором
родители моего отца стояли
на железнодорожной насыпи
со своими чемоданами и узлами, крохами
навсегда уже чужого дома.
Здесь
им приказали селиться, в этом месиве из глины,
железа и листвы.
И если бы не ветер,
который внезапно начался и стал их тормошить
за рукава и воротники, то они
остались бы на ночь на колее,
в своих
временных гнёздах – отдававших ещё то тепло.
Но они сошли и дрожали до утра
в редком кустарнике, и блуждали
между дремотой
и взбаламученным сном.
А на утро
уже не к чему было возвращаться, ночью
проехал локомотив.
Посланная за ними смерть
разодрала их чемоданы.
Самая Тихая Рука, что же,
ты даровала ветер. Теперь забирай всё –
вместе с этим ветром
и листвой, и клочьями одежды, и разбитыми
стаканами.
Я не научился быть благодарным
за один остановленный жёрнов,
за пропасть, к которой стоишь спиной,
за те считанные миллиметры, на которые ошибается
их сталь.
(Перевёл с украинского Станислав Бельский)
---------------------------------------------------------------
Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути –
все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.
Почну з листопада, коли
батьки мого батька стояли на
залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
поміж дрімотою
і каламутним сном.
А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
Послана по них смерть
подерла їхні валізи.
Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе –
разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
їхня сталь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570453
Рубрика: Поэтические переводы
дата надходження 30.03.2015
автор: Станислав Бельский