2.
Шаман
Двері зі скрипом відчинились. Я навіть не став дивитись. Тільки надіявся, що це мій кат прийшов добити мене. Правда його я не знав. Він зачинив за собою двері. Тоді сталось те, що я не чекав. Він клацнув пальцями і відео камера на стіні перестала працювати.
- Ого! Фокусник! – хмикнув я.
Він зупинився. Подивився на мене зверху вниз.
- А ти дотепний, як для інваліда. – На мене дивився офіцер, бувалий вояка.
Він був не схожий на тих, кого я бачив весь цей час. Не було того надмірного ставлення, дешевого пафосу. Я промовчав. Хоч мені і було неприємно це чути.
Він взяв стілець і сів поруч.
- Куриш? – він протягнув мені сигарету. Я заперечно похитав головою.
- Нічого нового ти з мене не витягнеш, начальнику. – відповів я. Він нічого на це не відповів.
Мовчки затягнувся і з насолодою випустив дим. Тоді дістав з кишені старої воєнної форми стару фотокартку. Я тільки чув про такі, коли ще була плівка. Простягнув мені. Я взяв її. Там було п’ятеро людей в воєнній формі. Трьох я ніколи не бачив. Один з них був офіцер, який курив біля мене. Тоді він усміхався на всі 32. Лице ще виглядало радісним і живим… Я подивився на нього: лице було суворим, без емоцій, під очима мішки. Він кивком голови показав на фотографію. Я подивився на ще одне знайоме лице. На мене дивився… Не може бути.
Я здивовано подивився на офіцера. Він все зрозумів. Перший раз на його лиці з’явилась посмішка.
- Марк передавав привіт. Привид!
***
Вавилон
Темно. «Мабуть це брехня про пекло і рай» подумав я. «невже душа дійсно існує? Де я?» Не було ні звуків ні кольорів. Чомусь я подумав, що це чистилище. Адже я ж…
Біль привела мене до тями. Шкіру наче чимось обліпили. Перед очима щось не зрозуміле. Наді мною схилився, якийсь череп, правда не білий, а скоріше прозорий… Ні не описати. Навколо нього все було чорним. Я спробував його відштовхнути, але я був міцно прив’язаний. «я вже бачив це раніше» дійшло до мене. В черепі, я роздивився його детально, був мозок, світлого кольору. Звідти тягнулись сині нервові закінчення по яких бігало багато яскравих спалахів. З біології я пам’ятав, що це імпульси. Очі черепа витріщились на мене. Він щось намагався мені сказати, але я не чув. Тоді він відійшов. Я побачив його повністю. М’язи коричневого кольору, по яких бігали нервові імпульси. Я наче бачив людину з середини. Органи, вени, артерії, кістки…
- Що зі мною таке?! – в мене вирвався крик.
Скелет посміюючись поліз рукою до моїх очей. Я засмикався, як тільки міг, але марно. Очі почали пекти, я заплющив їх. Біль зник. Я розплющив їх…
Мої жахіття кудись зникли. Якщо це чистилище то тут походу був ремонт. Кімната з облупленими стінами. З стелі мені в лице світив прожектор. А скелетом виявився старий згорблений дід з довгим білим волоссям і бородою. Я підняв голову. Моє тіло і справді було обліплене бинтами. За старим бородатим дідом хтось ховався. Я спробував розгледіти хто. За його спини визирнула голова.
- Як ти себе почуваєш? – спитав дід.
- По-дурному – я чесно признався.
- Цікаво… - той явно не чекав такої відповіді. – голодний?
- Трохи є – його питання нагадало, що в мене є шлунок.
- Тоді зараз я тебе розв’яжу, поїмо, і я відповім на всі твої запитання.
***
Шаман
Дивно було, що й на великій землі я був не один. Марк… от від кого точно не чекав.
- Ми з ним служили разом. – пояснив офіцер. – а потім якось собі розбіглись і… я сам недавно дізнався про це. І он, вчора приїхав, а зробити вже нічого не можу. Зараза!
Він дивився кудись вдаль. Я мовчав.
- Ти ж з того мегаполісу, так? Що там взагалі сталось?
- А ти почитай – я показав пальцем на його руку.
Тепер у всіх були наручні ПК. НПК, як їх називали. Дзвінки, нет, пошта, телебачення, і багато всього. І майже все на халяву.
Він подивився на свій НПК і криво усміхнувся.
- Знаю я, що там пишуть…
- І що ж?
- Що їм сказали, те й пишуть. Тільки правди там… Інше діло ти.
- Я не знаю з чого все почалось… - Я не став казати за кріо камеру. – Люди казали наче воєнні щось проводили чи шукали когось. І не самим демократичним методом питали в місцевих. Далі почались масові протести. Тоді всяка шваль кинулась звільняти своїх з в’язниці. Сизого наприклад. А той вже почав масовий терор. Воєнні стали зникати з застав. А через кілька днів десь знаходили труп…
- І там проводили зачистку. – договорив воєнний.
- Точно, вони жорстоко мстили за кожну смерть. Тільки не тим мстили. Люди й не стали терпіти. І тоді почалась війна. Тижні два, не менше. Тоді, коли жертв стало дуже багато все припинилось. За два дні все місто обнесли високою стіною, поставили турелі і звалили. Навіть своїх забули.
- От так взяли і кинули своїх напризволяще? – не повірив той
- Так у вас тільки рядові сміливі – я знизав плечима. – начальство то боягузи. Їх типу, як заставу лишили. Кілька таких точок, в теорії, мали підтримувати порядок.
- А в реальності…
- Залишилась одна. Її ніхто не чіпав. Там ніби своє містечко. Закріпились так, що не підберешся. На кілька кілометрів все прострілюється. Сизий не мало народу там похоронив…
- А Марк?
- А він перший організував рятувальні загони, які допомагали людям. В нього виявилось багато друзів. Він не нападав на воєнних, як Сизий, а закріпився на кількох вулицях. Тоді зайняв ангари і найближчі вулиці. І так аж пів міста. Решту Сизий, і інша погань.
- І Марк змирився з таким ворогом під боком?
- А куди діватись? Ти уяви собі велике місто поділене на двоє. Живеш по правилам, тобі до Марка. Хочеш бикувати – то до швалі. У Марка закони жорсткі. Тому люди думали зайвий раз перш ніж щось зробити. А у Сизого законів нема. Там навіть «Понятій» не лишилось…
- Від коли різні країни стали об’єднуватись, - офіцер перебив мене. – В’язниці теж об‘єднали. Ну далі сам розумієш…
- Угу. От і водяться там хто лиш не хочеш: зеки, вбивці, маніяки, сектанти. Навіть якось канібали попадались, але особисто я не бачив.
- А з сектантами мав справу? – зацікавився він
- Було якось – я ухилився від відповіді.
- Я знаю, ти втратив друзів через них – він подивився мені в очі.
Я тільки зараз зрозумів, що добровільно розповідаю йому все, що знаю.
- Вони тепер всюди. – продовжив він. – І моїх людей скільки через них полягло. Тому я й отримав наказ знайти джерела виникнення і…
- Ну іди збирай, мені нащо казати? Помічник з мене х***вий.
- Ти і твої друзі бачили на що вони здатні. Я пропоную угоду. Допоможеш мені, я допоможу тобі і твоїм друзям.
- Не трать свій час – буркнув я – знайди толкових спеців…
- Треба мотивованих. Раз ви вижили після такого, значить толкові. А проблему з твоїм фізичним станом я вже вирішив. То як?
Я задумався. Я все ще ненавидів їх. Помста не принесла мені спокою. А почуття вини з’явилось. Через мене помер Вавилон. Я підвів кращого друга. Скільки народу я послав на смерть…
- Тільки якщо мої друзі згодні – все ж вирішив я.
- Вони сказали те саме про тебе. – скупо усміхнувся офіцер.
***
Вавилон
Я непевно став на ноги. В голові закрутилось. Прийшлось триматись за ту пародію на ліжко на якій я пролежав… Навіть не знаю скільки. В мене було стільки запитань, але навіть не знаю чому я не став засипати ними старого діда. Може просто не хотів знати. Боявся почути гірку правду…
Я зробив крок . Тоді ще один. Впав. Скільки ж часу я пролежав? Глянув а себе. Все тіло було щільно замотане бинтами. На якусь мить мене охопило бажання взяти і зняти все. Але я не послухався. Я поліз на чотирьох. Старий і дівчинка хотіли допомогти, але я спинив їх жестом руки.
Я САМ!
В очах знову стало темніти і світ приймав інші кольори. Я заплющив очі. Тільки зараз цього не вистачало… Я піднявся на ноги.
Голова більше не крутилась. До мене поступово повертались мої рефлекси, включно з центром тяжесті. Чому ж я живий? Виявилось я промовив це вголос. Навіть не одразу впізнав його. Він виявився якимось чужим, не моїм.
- Де твоя любов до життя? – прокоментував дід.
- Я ж горів – Ці слова наче струмінь холодної води ударили мене. – мене спалили заживо.
- Яна, сонце, піди накрий на стіл – Дід погладив дівчинку по голові.
- Наберись терпіння Вавилон і я все поясню.
***
Ми дочекались поки Яна ляже спати. Тоді ми все ще сиділи за столом. Я не встиг навіть Слова сказати, як дід почав:
- Я знаю що ти зараз думаєш. Певне я думав би так само на твоєму місці. Але нічого фантастичного тут немає. Я не витягував тебе з того світу. Просто витяг тебе з вогню, поки солдати не бачили. А не згорів ти через їхню тупість. Не можна спалювати дорогі імплантати. Вони мало того що не горять, так ще й бар’єр спеціальний створюють. Ззовні, правда, нічого не видно. Вас всіх облили бензином, тому твоя шкіра постраждала в багатьох місцях. І очі теж. Фактично ти сліпий.
- Чому ж я тебе прекрасно бачу? Хіба реально відновити очні нерви?! Як тобі це вдалось, взагалі?! – не вірилось мені.
- Бо я, в біса кращий лікар в світі! – з запалом сказав дід. – ти думаєш імплантати це досягнення?! Це ніщо! Капля в морі. Основний потенціал людини просто ще не розкритий. Навіть те, що я тобі повернув зір і навіть більше – ніщо проти того, що можна ще дослідити.
- Чому ж тоді люди вживлюють собі їх?
- А ти уяви, що буде, коли довести, що це не потрібно. Сотні тисяч залишаться без роботи. Скільки компаній стануть банкрутами.
- Спробувати варто – я стояв на своєму.
- Пробував вже – спохмурнів дід – і ось я тут.
Я промовчав. Навіщо треба було питати? Жаль, що я сам до цього не додумався.
- Але як ти?...
- ВИ! – прогримів той.
- …Як ви повернули мені зір.
- Не скажу, що це було просто, але мені вдалось. Жаль в мене немає всього необхідного обладнання.
- Коли я відкрив очі то…
- Побачив мій череп? – усміхнувся той
- Так. Це всі так бачать? – здивувався я.
- Майже. Хтось бачив мозок. Хтось – тільки очі. Бувало після такого і з розуму сходили.
- Я чогось так і подумав.
- Ну я тебе вітаю. А то майже пів року моєї роботи…
- Пів року?! – я відмовлявся вірити в це.
- Зараз вже середина січня. – дід знизав плечима. – а знайшов я тебе в вересні. Внучка привела.
- Внучка? – перепитав я.
- Звик я вже до неї. Наче рідна мені. Вона казала в неї немає нікого, як звати не пам’ятає. Нічого не пам’ятає. Тільки те, що ти з друзями її спас. В мене колись була онучка, схожа на неї…
- Її Яна звали? – спитав я.
Дід не відповів, але я й так знав відповідь. Чомусь на душі стало легше. Тут цю дівчинку ніхто не знайде. На одну проблему менше.
- А хтось ще вижив?
- Бачив тільки тебе. Решту забрали вояки.
- А дівчинка, тобто Яна? З нею були ще двоє…
- Я нікого не бачив. – він похитав головою. – Мені жаль.
- Мені теж… - тихо промовив я.
Наступила мовчанка. Чомусь я здогадувався про це. Я не відчував злості. Тільки розчарування. Я міг би сказати сам собі, що не варто було стягувати весь вогонь на себе.
Але таких думок не було. Я знаю, я зробив те що мав зробити. Немає змісту гадати, що могло б статись, якби я не вистрілив тоді, якби я не став стягувати на себе відьму і солдатів… Я зробив свій вибір, тепер треба розгрібати наслідки. Може мої друзі ще живі, гниють десь у в’язницях. Плюс треба подбати про сестру Шамана. Тільки от мене вже скоріш за все похоронили десь поряд з Ланцом і Рижим…
- Не так швидко – дід вгадав мої думки.
- Ти про що? – не зрозумів я.
- Я знаю цей погляд, вже думаєш, як підеш рятувати друзів.
- Але…
- Знаю, знаю. Мусиш. Але не зараз. Долікуйся, спочатку. Потім треба тебе підготувати. Я ж не хочу, щоб моя праця пішла по пи**і.
Він оглянувся. Хотів пересвідчитись, що Яна цього не почула . На щастя її не було поряд. Він продовжив.
- Треба, щоб ти освоївся з очима. І не перебивай, коли я говорю!!! Я знаю, що кажу. Після кожного разу очі будуть пекти і боліти. Якщо не навчитись справлятись з цим, то можна і з глузду зійти.
- Навчите?
- З мене поганий вчитель. Але на днях, якраз зніму з тебе бинти, приїде один чоловік, з подібними здібностями. Ми з ним товаришуємо і я попрошу, щоб він тебе потренував.
Я насторожився. Приїхати в місто, яке є зоною карантину не так просто. Плюс він же не буде поселятись тут. Значить він знає, як вибратись.
- Як його звати? – стримуючи свої підозри спитав я.
- Справжнього імені я не знаю… - дід знизав плечима, - але дехто зве його Ілай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570494
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2015
автор: Тост