Серпневе сонце, пробиваючись крізь зелене листя, світило прямо в розпачливо-втомлені очі десятирічної Люди Палімушкет і піт, солоними краплями стікаючи по обличчі, скапував прямо на віддуту гіркою картату кофтинку, заправлену у спортивні штани. Занімілі малі рученята, високо підняті над головою, напружено стискали гілку, а ноги, тремтячи від напруги, прийнявши позу шпагат, ледь тримались на розчахнутому, здвоєному абрикосовому стовбурі.
Аж, ніби, жалісливо, скрипнула хвіртка. У її прорізі Люда запримітила свою учительку Клавдію Іванівну. Та ж, у свою чергу, також звела очі у бік рясно всипаного жовтавими плодами дерева.
- Іване, - загукала вона через невисокий сусідський паркан, - іди зніми свою дочку з мого абрикоса.
Загодя, звільнена з абрикосового полону, Люда, підпираючи спиною шершавий стовбур, сиділа на батьківському подвір’ї і перед нею, потрясаючи в руках великою кропивою, стояла мати.
- Ти чого туди полізла, - гнівно відчитувала доньку.
- Абрикосів захотіла, - шморгнула та кирпатим носиком і тієї ж миті, ніби насміхаючись над словами дівчинки, щось гупнуло між ними. То дозрілий абрикос зірвався з дерева, під яким вона сиділа.
- А це що по-твоєму, - мамина рука з кропивою хитнулась у бік падалки, - ану, вивертай пазуху.
Люда покірливо висмикнула кофтинку із-за пояса штанів і звідти на землю посипались злощасні сусідські абрикоси.
- Ану, їж їх, геть, чисто усі, до єдиної, щоб з’їла мені.
Дівча, суплячи чорні брівки та стримуючи себе, щоб не розплакатись, бо ж таки почувалась вимученою після тривалого висіння на сусідському дереві, мовчки їла принесені: соковиті, солодкі абрикоси, що вже для неї віддавали кислотою та думала про себе, щоб відволіктись, що скоро літо закінчиться і вона піде до школи.
А літо й собі непомітно добігало прямісінько в жовтаві обійми осені. Подув пронизливий вітер і вже перші білі сніжинки лоскотали холодом обличчя Люди. Надбіг морозець та скував річечку, що протікала неподалік їхнього обійстя.
Люда зі своєю двоюрідною сестричкою Танею, мов дві галасливі синички, побігли, розмахуючи пухкими портфеликами, до річки. А там рибалки прорубали продухи, щоб риба, що є у річці, не задихалась від нестачі повітря. І риба, на захват та задоволення дівчаток прямо юрмилась у воді, звільненій від льоду. Вони вже й забули про школу. Повлягались обоє на лід ницьма і давай ловити ту рибу руками та відкидати її убік, неподалік ополонки.
Скоро кілька кілограмів риби безпомічно примерзали до гладенької, прозорої льодяної поверхні. Діти, визбиравши рибу, задоволені собою, поспішили додому, а вечором обоє уже горіли в температурному вогні. На запит дорослих, де взяли рибу, відповіли, що то хлопці їм дали. Допитуватись докладніше часу не було, швидка вже чекала на подвір’ї.
В обід, Людина мама, поспішаючи до лікарні, випадково зустріла хлопців.
- Хлопці, дякую вам за рибу, - мовила на ходу.
- За яку рибу, - перепитали здивовано ті, рівняючись з нею.
- Та за ту, що ви наловили, - не розуміючи, що відбувається, уточнила мама.
- То не ми ловили, то Люда з Танею наловили, - кинули у слід підлітки.
- Ну, Людка, ох, і дитина, - в серцях хитнула Юлія головою, а очі самі, мимовільно, стали підшукувати тонку, гнучку хворостину.
Та бабуся, від душі жаліючи хвору онучку, ще зранку принесла тій 50 карбованців на ласощі і вона, на радощах, на всі, накупила різних цукерок і до обіду встигла ними об’їстись та так, що по всьому тілі пішла червонява, плямиста висипка, яка свербіла і чесалась.
Маму, яка надійшла, в інфекційне відділення не пропустили. Вона, потрясаючи під вікном доньчиної палати прутиком, грозила відшмагати ту по м’якому місці, по тому, на якому, зазвичай, сидять, як тільки Люда повернеться з лікарні додому.
Та, доки Люда видужувала, мамин гнів минув і сім’я радо зустріла її, і прийняла в свої теплі, розпростерті обійми.
31.03.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570857
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.03.2015
автор: Валентина Ланевич