Дідова груша у невеликому саду займала найменше простору. Зате, які плоди вона приносила щороку. Ці велетні ледь вміщалися у двох дідових долонях. Сік був солодким і густим. А якого були кольору - так одразу і не скажеш:чи то бронзові, чи солом‘яні? Напевно янголи довго вимішували вохру з краплаком, сепією, міддю, каштаном чи ще з чимось, відомо тільки їм, або хіба ще доброму художнику, справжньому Майстру.
Дід теж був Майстром – він правив взуття. Його маленька темна майстерня, без вікна з одною голою лампочкою, вкрученою у патрон, що звисала на довгому сірому шнурі аж під самі дідові руки, навіть малій онуці здавалась тісною. Бігаючи по хаті, вона часто спинялася на порозі майстерні і дивилася, як дідо вбиває дрібні гвіздочки у підошви чудернацьким клепачем, роздвоєним з одного кінця, наче язик змія. Тут пахло шкірою, ваксою, клеєм. А коли дід, бувало полишав роботу, вона нишком заходила усередину і розглядала різного розміру дерев‘яні колодки, які у два ряди стояли під правою стіною на полицях. Стілець діда був ще чуднішим. Він був невисоким, але з міцними ніжками, а, м‘яка витерта шкіра в ньому чомусь добряче провисала усередину.
Бабуся була тихою і доброю. Уранці і увечері вона непорушно стояла повернутою до образів Божих і довго молилася на пацьорках. Саме вона навчила онуку «Отченашу» і класти рукою під себе хрест перед сном. А чай бабусин і скибка сірого хліба зі смальцем були найсмачнішими у світі. Коли раптом нездужалося онуці, вона обмивала їй лице холодною водою з-під помпи, затим обтирала обличчя краєм катрану навиворіт, цілувала в лоба і молилася. Бабуся завжди усіх онуків цілувала тільки в чоло, бо казала, що у старих людей старі вже зуби.
Та одного разу усі в домі зажурилися. Дідова грушка почала всихати. Онука почула краєм вуха у сімейній розмові, що треба чекати біди. Вона не знала звідки її чекати, але в маленькій її душі закралася тривога. Їй неймовірно стало шкода і діда, і груші. І справді, через якийсь час діда зломила слабість. Незабаром по нього прийшли янголи, як пояснювала баба, і забрали діда. Напевне ті, думала собі онука, що плодам барви намішували.
А дідова груша, ще вродила восени. На ній було всього кілька плодів, та й ті були далеко не такими великими, як при дідові. Бабуся поділила їх між усіма членами родини. Онуці теж дуже хотілося відкусити від соковитого солодкого плоду. Вона пригадала, як дід любив грушки, як він краяв їх маленьким ножиком на дольки і клав до беззубого рота, а потім довго переминав, насолоджуючись її смаком. Вона притисла плід до живота, вибігла у двір і помчала доріжкою осіннього барвистого саду, за котрим видніла могилка, що тримала дідового хреста під небом.
7.03.2015р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571126
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2015
автор: isabel