Остап Сливинский. Говоришь, мы…

Говоришь,  мы
лишь  перебегаем  из  великого  в  малое
и  обратно  –
таковы  все  наши  разговоры?

А  ты  помнишь  эту  игру  –
мы  выдумали  её  в  одно  лето,  когда  мир
был,  как  янтарь,
который  долго  тёрся  между  большими  грудьми,
а  мы  не  могли  усидеть,  и  нам  некуда
было  деться,  и  мы  немного  скучали,  и
немного  были  бесстрашными  воинами,
переступающими  порог  тайны,
и  ты  –  правда  ведь?  –  выбежал  на  солнце
из  тёмного  чулана  и  сказал,  что  как  будто  ослеп,
что  видел  пузырьки,  полные
летучих  муравьёв,
и  мы  тоже  захотели  увидеть,
то  есть  ослепнуть,  мы  не  знали,  как  так
бывает,  и  бегали  из  света  в  темноту,
а  потом  обратно,  в  раскалённый  двор,
перенося  в  зрачках  свой  рой,  золотистый
во  тьме  и  густо-синий  на  солнце,  или
розовый  и  серый,  или  радужный  и  совершенно
чёрный,  главное  было  –  не  задерживаться
нигде,

ибо,  лишь  быстро  передвигаясь,  ты  видишь
свет  в  темноте  и  темноту  в  свете,
и  в  мелькании,  полуослепший,  сам
становишься  тем,  кто  видим  только  изредка  –
становишься  ангелом,  перебегая.

И  кто  из  нас  с  тех  пор  остановился?

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

-----------------------------------------------

Ти  кажеш,  ми
лише  тікаємо  з  великого  у  мале
і  назад  –
такі  всі  наші  розмови?

А  пам’ятаєш  ту  гру,  яку
ми  вигадали  одного  літа,  коли  світ
був,  як  бурштин,
що  довго  терся  між  великих  грудей,
а  ми  не  могли  всидіти  і  не  мали
куди  подітися,  і  трохи  нудьгували,  а
трохи  були  безстрашними  воїнами,
що  переступають  поріг  таємниці,
і  ти  –  правда  ж?  –  вибіг  на  сонце
з  темної  комори  й  казав,  що  ніби  осліп,
що  бачив  бульбашки,  повні
летючих  мурах,
і  ми  також  хотіли  побачити,
тобто  осліпнути,  ми  не  знали,  як  так
буває,  і  бігали  зі  світла  у  темряву,
а  потім  назад,  у  розпечений  двір,
переносячи  у  зіницях  свій  рій,  золотавий
у  тьмі  і  густо-синій  у  сонці,  або
рожевий  і  сірий,  або  райдужний  і  геть
чорний,  головне  було  –  не  затримуватись
ніде,

бо  лише  швидко  рухаючись,  ти  бачиш
світло  у  темряві  і  темряву  в  світлі,
і  в  мерехтінні,  напівосліплий,  сам
стаєш  тим,  хто  видимий  лише  зрідка  –
стаєш  ангелом,  так  перебігаючи.

І  хто  з  нас  відтоді  зупинився?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571285
Рубрика: Поэтические переводы
дата надходження 01.04.2015
автор: Станислав Бельский