Тата прийняла в’язниця,
Ніби вбита їм п’яниця,
Так міліція дурила,
Бо у тата є квартира.
Відібрати захотіли
Та в калюжу раптом сіли.
Бо то доччина квартира,
Та й душа у тата щира.
Рік тому щоб помириться
Дарував їй як годиться
Всю квартиру в юрконторі,
Де і жив, а не надворі.
Десять років він просидів,
Неподобств багато видів,
Відпустили: - Йди додому
На адресу нам відому.
До дочки прийшов, постукав,
Відчинила, кіт м’яукав,
- А це ти? Що відпустили?
Запитала доця мила.
Так, пришов я вже додому,
Не бажав би я нікому
Дуже довго там сидіти
І знущання всі терпіти.
Доня зиркнула на нього,
Тут не маєш ти нічого,
Я в квартиру, яку маю,
Вбивць ніколи не пускаю.
Зачинила доця двері,
Він згадав що на папері
Написав, що їй дарую
Всю квартиру й не жалкую.
Ночував він під дверима,
Мабуть в цім була й причина.
Він помер, його сховали,
Доці навіть не сказали.
Та вона і не питає,
Тихо, мирно проживає,
Ось таке є ще, панове,
Покоління супернове.
04.04.15.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571932
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 04.04.2015
автор: Георгій Грищенко