А ви любите ніч?

Ніч…  Таке  коротке  слово,  але  таке  тривале  явище.  І  я  зараз  не  про  полярну  безкінечну  злодійку  світла,  а  про  ніч  у  її  загальному  і  всеохоплюючому  значенні.  Ніч.  Для  когось  вона  –  просто  часовий  відрізок,  немов  препарований,  відділений  ювелірно-здібними  руками  якогось  вселенського  хірурга  від  цілого  тіла  доби.  Вона  кровоточить  зорями,  стискаючи  тремтячими  руками  дбайливі  рубцюваті  шви  –  межі  світла  і  темряви,  добра  і  зла,  кордони  дня  і  ночі  –  заспаний  прохолодний  ранній  ранок  і  ледь  сумний,  але  водночас  такий  таємничий  і  десь  навіть  романтичний  захід  сонця.  Либонь,  недарма  древні  обожнювали  ці  священні  явища.  Давньогрецька  мешканка  Олімпу  Нікс,  її  посестри  передранкова  Еос  та  пізня  Селена  надовго  заполонили  душі,  уми  і  серця  прадавніх  еллінів.  Тоді  їм  вірили,  поклонялись,  несли  дари    у  коштовних  чашах  і  щедро  поливали  мармурові  вівтарі  багряницею  принесених  жертв…  Колись  їх  поважали,  боялись  і  шанували,  на  відміну  від  їхніх  теперішніх  реінкарнацій:  безіменних,  безобразних,  безтілесних,  загратованих  у  рамки  годинникових  циферблатів  і  приземлено-людських  умовностей.
Ви  любите  ніч?  Не  ту  ніч,  що  в  ліжку  із  сновидіннями.  Ви  любите  ніч,  коли  не  спиш?  Ні,  я  не  про  болячку-безсоння  і  не  про  шалені  гульки  під  темним  покровом  у  брехливому  і  неприродньому  світлі,  коли  розум  лежить  поруч  з  недопитою  пляшкою.  Ви  любите  ніч,  коли  сам,  коли  в  дорозі,  а  за  супутника  тобі  лиш  монохромний  місяць  та  тіні?..
У  місті  такої  не  знайдеш.  Воно  ж,  біснувате,  не  спить.  І  безсоромно  не  має  таємниць,  а  те,  що  приховує  і  вважає  за  секрети...  Ет!  То  не  цікаво  навіть  найзлиднявішим  торгівцям  плітками!  А  десь  там,  за  асфальтованими  і  бездоріжніми  кілометрами,  життя  надиктоване  природою.  І  сон  там  приходить  тоді,  коли  цього  вимагає  вона,  ніч...
А  ти  не  спиш,  коли  усі  уже  затихли  і  лиш  сопінням  відрізняються  від  мертвих,  бо  місяць  не  виказує  своїх  і  безколірністю  своєї  благодаті  всіх  рівняє.  На  стуляючи  повік,  ти  йдеш  в  надії  на  прихисток  і  знаєш,  шо  він  десь  там  є.  Кличе,  блимає  комфортно-теплим  жовтим  вікном,  обіцяючи  все  те,  чого  немає  тут,  в  ночі.  І  ти  поспішаєш,  боячись  зневіритись:  прийти  і  побачити  там  тьму,  як  знак  того,  що  ніч  завоювала  і  твоє  вогнище,  і  там  тепер  всі  зрадники,  бо  сплять  і  бачать  кожен  свої  сни,  щоб  завтра  знову  їх  забути  і  дорікати,  що  нічого  не  сниться!  Це  прагнення  на  межі  страху  підігріває  і  водночас  слизько  холодить  душу.
А  ще  ти  боїшся  порушити  ту  тишу,  що  зробилась,  немов  вона  священна.  І  не  варто  радіти  компанії  місяця,  бо  він  свою  справу  знає.  Якщо  вже  згодився  скласти  компанію,  то  візьме  з  собою  всю  свиту.  І  кожна  тінь  від  будь-якого  предмета  оживе  і  виросте  в  щось  нереальне,  здобрена  дрібкою  хворої  фантазії,  що  вихована  на  сучасних  хоррорах.  Ти  підберешся,  згадуючи  все,  щоб  стишити  кроки,  зупинити  дихання  і  нагострити  погляд.  Або  можеш  цього  і  не  робити,  та  враз  опинишся  у  колі  тих,  хто  ніч  вже  ні  за  що  не  ставить  і  видає  їй  свої  таємниці,  в  сліпій  надії,  що  усі  вже  сплять...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572018
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.04.2015
автор: Іван Бондаренко