Час має бути заповненим якоюсь роботою, або філософським розумінням і виправданням свого стану, бо якщо ні то виникає ряд проблем психологічного характеру, а вони зрозуміло впливають і на твій фізичний стан і на твоє відношення до самого себе. Дуже складно і некомфортно коли втрачаєш роботу якій віддав велику частину свого життя. Ні я не втратив тоді роботу як би зовсім, але те що було запропоновано було рівноцінним втраті роботи і те чим займався останні два роки дуже гнітило. Тому я нервував і з приводу непрофесійності роботи і з приводу штрейкбрехерства. Більше аніж зараз коли звільнився і залишився вже зовсім без роботи. Здавалось би чого перейматися, я вже пенсіонер зі стажем (13 років), але це зовсім інше бути пенсіонером і не працювати. Ні, за тією роботою не жалію, бо я цілком свідомо пішов на конфлікт. Але що робити з вільним часом, якого стало враз багато. Утворився вакуум, який необхідно чимсь заповнити. І тут я почав метушитися. За півроку спробував майструвати, різьбити по дереву, ліпити з глини, малювати. Все не те. І не скажу щоб не входило, ні, якби прикласти зусиль то було б непогано, як для любителя, але ні, не отримую задоволення. Вирішив повернутися до віршів, які донедавна писав. Вони також не змогли заповнити час, певно тому що вірш це емоція і її систематично вживати не будеш та й в такій ситуації вони зазвичай не пишуться. Можливо прозові твори? Вони потребують значного часу і системності до якої я звик. Спробував писати невеличкі замальовки (ви їх бачите в цій рубриці) і навіть отримав похвальні відгуки. Але короткі твори потребують дуже чітких, гострих тем, а їх не так багато (власне багато, але які пережив чи чіпляють твою душу ні). І я подумав, чи не спробувати писати більш об'ємний твір про своє життя, життя своїх знайомих, близьких, вихоплюючи якісь цікаві події, прояви характеру чи навпаки його відсутність, події які запам’ятались мені, чи кимсь іншим пересказані і із-за їх неординарності також запам’ятались. Тобто спробувати відтворити на папері збережені пам'яттю реальні картинки минулого життя. Своєрідні сплески пам'яті, які вже не мають тієї свіжості, проаналізовані людиною в віці, а тим самим є новою віртуальною реальністю, спробою пережити ті ж емоції, але з розумом, який життя виховувало ланцюжком тих реальних подій. Тобто час можна заповнити надовго.
Джон Фаулз стверджував, що відомі романісти починали писати свої видатні твори вже в віці сорока і більше років, що для написання роману необхідний життєвий досвід. Так чому б не послухатись видатного романіста сучасності. Мені вже значно більше і який не який досвід у мене є, напевно якраз той час настав спробувати і собі. Тут простір вже величезний. І в принципі я нічим не ризикую, навіть якщо це буде зовсім бездарно. Просто це ніхто не опублікує, от і все. Мене не страшить і можливість зажити славу графомана тому що я писатиму речі які будуть нести мій життєвий досвід, а вони мають бути цікавими і при бездарному викладенні.
Щоб стати письменником і щоб тебе ще й читали, необхідно мати величезну уяву і природний унікальний дар, чи розбудити останній в собі, проводячи немислимі тренінги, які б допомогли побачити те що нечіткими тінями бродить у нас в головах завжди, бо людина не може не думати, не згадувати, не аналізувати, але при цьому образам, що виникають, не може надати чітких форм і тим самим спроба покласти на папір думки, що постійно крутяться в голові, призводить до повної абракадабри. Тому в бібліотеках і книгарнях так багато макулатури. І тільки окремі з нас, ті кого звуть геніями, вибудовують незабутні картини, які називаються великою літературою.
Причини, що спонукають до написання літературного твору, дуже різні - одні не можуть не писати, інші хочуть заробляти цим ремеслом великі гроші, ще інші щоб донести свої думки і т.п. В моєму випадку це необхідність заповнити вільний час, що неждано звалився мені на голову, та спроба пройти дорогою прожитого життя в зворотному напрямку, потішити себе спогадами юності, дитинства.
Та й мабуть не потішити, бо споглядаючи зі сторони своє дитинство і юність не можу сказати що воно уявляє собою щось безхмарне і веселе, як це прийнято говорити. Мов діти сповнені енергією і в будь-яких умовах мають багато позитивних емоцій. Мені видається що це не так і, на моє велике переконання, тільки рідко хто проживає комфортно своє дитинство і юність. Це насамперед діти у яких батьки мали безпосередній талант батьків, або вони були досить добре обізнані з психологією дитини і все ж мали при цьому хист батьків і бажання. Всі інші діти в дитинстві стикались з масою невирішених проблем, які їх гнітили допоки вони випадково не отримували необхідну інформацію, або інші проблеми вирішували їх, вірніше затьмарювали або робили нікчемно малими, бо самі були значно більшими і важчими. Це мені уявляється як хід в повній пітьмі вверх східцями без перил. Тут я знімаю капелюха перед дітьми, бо майже всі вони проходять ці східці спотикаючись, падаючи і піднімаючись знову, бо в них було первісно природою закладено величезну тягу до життя. І тільки деякі з них зривалися і ще значно рідше самі кидались у прірву небуття. Мені зараз пригадуються хвилини радості від почуття чергового відкриття і появи розуміння стану своєї темноти і маленького чергового промінчика світла і так раз за разом. Я не знаю і не пам’ятаю що це були за просвітлення і які конкретно вирішувалися проблеми, але я достеменно знаю що вони вирішувалися бо інакше ці рядки було б писати нікому.
І ще, хочеться висловити своє відношення до минувшини, в якій прожив життя. Багато хто з моїх однолітків ностальгує за радянським минулим, оспівуючи його переваги перед сьогоденням. Я не можу сказати, що сьогодення є безхмарним, особливо дивлячись на останні немислимі (людство так і лишилося непросвітленим, бездумним, злобним, дріб'язковим і дурним, особливо в тому бувшому радянському просторі) події на сході, але те що було за радянських часів у мене викликає жах, бо калічились долі мільйонів людей і не тільки людей які були спроможні на якийсь спротив, але й простих, далеких від політики, громадян які просто жили на тій, підвладній режиму, території у своїй батьківщині і хотіли просто насолоджуватися життям, незважаючи на якісь житейські труднощі і негаразди. Людей безвинних просто вбивали, або фізично і морально калічили, руйнували їх родинні зв'язки, особливо важливі для українців. Підлітки і юнаки, покалічені пропагандою відривались від родини, не знаходячи їй заміни втрачали вікове підґрунтя. Думаю що ці моральні каліки, або ними ж скалічені їх нащадки зараз бігають на сході України винищуючи все навкруг себе.
Час обов'язково має бути чимось заповненим, навіть лінню, якщо це тебе влаштовує. В мене завжди було бажання нічого не робити (певно тому що весь час працював напружено), просто взагалі нічого не робити, але щоб при цьому отримувати задоволення від життя. Зрозуміло що це в ідеалі і що це неможливо, але щоб хоча б приблизитись до цього якнайближче. Тобто повністю розслабитись і в цьому стані спостерігати доступний зору клаптик Всесвіту, до одурі. Дуже цікаво, що б з цього вийшло і які б це навіяло думки, що я б там побачив. Просто нічого не роблячи, не думаючи, вживаючи саму просту їжу, щоб тільки підтримувати життя. Нічого не хвилює, тільки спостереження. Можливо тільки вони, в такому чистому вигляді є найбільш цінними для бога і певно для людини:
Можливо, наші очі – очі бога.
Більше від нас не вимагається нічого,
Аніж спостерігати світ
Протягом відведених нам літ.
Написав я в одному із своїх віршів. Ця ідея все більше мене захоплює і я колись її все ж здійсню, але лише при умові повного здоров'я, бо людина хвора в полоні своєї хвороби, а тим самим вона не здатна відчути світ, доторкнутися до вічності ще в цьому житті, знаючи що вона неодмінно тебе візьме... Якщо не вийде з письменництвом то є ще варіант і видається більш надійний, але певно більш складний, який потребує неабиякої підготовки.
Ще..., але досить і так багато... Не прочитаєте... Все ж цікаво....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572961
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2015
автор: Леонід Ісаков