4.
Вавилон
За кілька років до подій першої частини.
Навіть не пам’ятаю, як ми познайомились. Може десь на вечірці, може на вулиці. Може в університеті. За те пам’ятаю, як ми поцілувались. Пам’ятаю смак її м’яких губ. Пам’ятаю тепло її тіла. Аромат її волосся. Пам’ятаю майже все. І не пам’ятаю майже нічого.
Ми стояли в мене на кухні. Ми зустрічались лише кілька днів. Пили чай. Я сів на підвіконник і дивився, як за вікном падав дощ. Вона стояла поряд і чогось чекала. Саме страшне було в тому, що я знав, чого саме. Але не міг себе пересилити. Як же важко сказати ці слова…
- Ти нічого не хочеш сказати? – спитала вона.
Я промовчав. Не міг. Вона питально подивилась на мене. На її очах виступили сльози.
- Мені треба йти – сумно сказала вона.
- Куди? Там дощ! Залишайся.
- Ні, я мабуть піду – вона старалась приховати сльози.
- Застудишся – я намагався її переконати. – потім тебе лікувати…
- Тобі то що? – спитала вона.
- Я ж люблю тебе, дурненька – правда, яку я боявся сказати, сама вилетіла з уст.
Її наче ударило струмом. Вона повернулась до мене з широко відкритими очима.
- Я не хотів зізнаватись, але… - зізнався я – інакше тебе не…
- Заткнись – вона вмить скоротила дистанцію і міцно поцілувала мене в губи.
***
За кілька тижнів до подій першої частини.
Я проснувся. Відкрив очі. І знову закрив. Так кімната не пливла перед очима. Проклятий самогон. І з чого його тільки тут женуть, що від нього в голові такі вертольоти? Я знову відкрив очі. Добре хоч вдома. Що ж я вчора робив? Спробував поворухнутись. Спина запекла. Взагалі, все тіло боліло. Дід*ко! Що ж вчора було!?
Коли в кімнату зайшла Аліса, серце упало в п’яти. Що вчора було?!
- Салют, алкоголік! – весело всміхнулась вона. – голова не болить?
Я все ще переварював побачену картину. Але спитатись я не міг. Помирились недавно. Б***ь, ми ж мали бути просто друзями… Дурдом! Я більше не п’ю.
- Ти хоч пам’ятаєш, що вчора було? – Аліса презирливо всміхнулась. – ти в курсі, що в тебе засоси?
- Що?! – я піднявся.
НПК перетворився в дзеркало. Дійсно.
- Твоя робота? – я повернувся в попереднє положення.
- Я годину назад прийшла. – зневажливо відповіла вона. – двері ж незамкнені.
- Офігіти! – це шокувало ще більше – Що ж сталось?!
- Я не знаю нічого, до того моменту поки ти не подзвонив і не почав признаватись в коханні…
- Що я ще казав? – я перестав дивуватись, а просто змирився з долею. – не жалій мене.
- Впевнений? – вона підняла брови.
- Якщо чесно, то ні – подумавши сказав я – але вибору немає.
- Як виявляється, ви з моїм братиком десь нагльогались. Ну і десь вчепили якихось шмар. Твою «пантеру» я зустріла по дорозі сюди…
- Гарна хоч? – сам не знаю чому запитав.
- Хіба, якщо стільки випити, щоб не пам’ятати. – Аліса знизала плечима і спробувала вдати байдужість – А так не дуже. Сподіваюсь мій брат вчепив кращу…
- А він де?
- Ледь приперся до дому на своїх ногах…
- Оу! – пам’ять по трохи поверталась.
- Як у вас доходить до такого?! – фиркнула вона.
- Це дар – я повернувся на бік спиною до неї і спробував заснути.
- Ви ж раніше такі не були. Ти не був таким бабієм і не рухав все що рухається. А мій брат…
- Що твій брат? – поцікавився.
- Ти знаєш що він курив траву і закидався колесами? – спитала після маленької паузи.
- Знаю – я був шокований від того, що вона знає. – Але звідки ти?...
- Я його сестра! – гаркнула Аліса.
- Не бійся, він зліз з того. – спробував заспокоїти її.
- А якщо повернеться? – засумнівалась вона. – життя, сам бачиш яке. Може він і зламається.
- Від коли все почалось – Я все ж повернувся до неї лицем – він перестав гратись з цим. В нього є ти і він знає, що мусить оберігати тебе. Ти його захист. А він твій.
Її очі заблистіли. Але ось вона вже заспокоїлась та усміхнулась. Я поклав руку їй на плече і потягнув до себе. Вона лягла поруч. Її голова була в мене на плечі.
- А хто захистить тебе?
***
Зараз
- Й*Б твою… - Видав Ілай, коли ми під’їхали до Міста 93 – що ж тут сталось?
- Ти про що? – перепитав його.
- Люди облаштовуються в новій частині міста. – він показав пальцем на натовп, який намагався відновити те, що колись було будинками.
- Це ти називаєш новою частиною? – хмикнув я
- Раніше вони жили в печері, он там – він показав на величезну скелю.
- Там?! – я не повірив.
- Там! – гаркнув він. – там! Фішка в тому, що там цілий мегаполіс.
- Ясно, чому писали ніби він стертий з землі. – відповів я.
- Ага, як вони, га? – погодився Ілай.
- То до кого нам звернутись по допомогу?
- Боюсь з цим будуть проблеми…
Ми проїжджали руїни. Люди з недовірою ставились до нас. Звідусюди ворожі погляди та перешіптування. «Головне не зупинятись».
- Потрібно знайти Рустама – повідомив Ілай. – він нам допоможе.
- Як виглядає?
- Як, як. Загорілий, чорнявий, здоровий, злий.
- Аж радує – я покосився на нього.
- Скажи? – він оскалився. Я видушив з себе слабку посмішку.
На щастя довго шукати не довелось. Рустам сам вийшов нам на зустріч. Він, правда не впізнав Ілая і націлився в нас з рушниці. Машина зупинилась.
- Вийти з піднятими руками! – голосно сказав він. – так щоб я бачив.
- Роби як він каже – прошипів Ілай. – він не промахується.
Я підняв руки. Повільно вийшов. До нас вже наближалось кілька людей. В руках палиці.
- Привіт, Рустам! – крикнув Ілай. – впізнаєш?
- Ілай, ти? – Рустам опустив рушницю – Якого х*я ти знов приперся?!
- Скучив! – Ілай оглянув людей, які були все ближче.
- Може ви б дозволили нам опустити руки – я втрутився в перегукування. – а то руки затекли.
- Хто це з тобою? – Рустам проігнорував мене.
- Падаван Люк Скайвокер – відповів Ілай.
- Ха-ха – Я глянув на нього. – гуморист х**в.
- Добре, опустіть руки – крикнув Рустам. – Вони свої.
Я полегшено видихнув. Люди пропустили нас. Ми підійшли до Рустама. Ілай потис йому руку. Тоді я простягнув свою:
- Рустам – він міцно стис мою руку.
- Вавилон. – я коротко кивнув
- Вавилон? – перепитав він. – А справжнє ім’я?
- У мого протеже не має справжнього імені – встряв Ілай.
- Цікаво… цікаво… - протягнув той. – думаю це цікава історія.
- Якось розкажу – пообіцяв я.
- Тоді пройдемо в мою домівку – Він хлопнув Ілая по плечі і показав рукою вперед.
***
Навіть на те, що мешканці мегаполісу 93 жили в руїнах, вони не погано влаштувались. Дім у Рустама був непоганий, навіть з цілим дахом. Підлога була місцями в дірках, але він закрив їх листами бляхи. Вікна були замотані ганчір’ям, щоб не дуло. По середині був низенький стіл, навіть з скатертиною. На стінах висіли старі, подерті килими.
- Одразу видно руку жінки – голосно повідомив Ілай, переступивши поріг.
- Ілай! Якими шляхами? – до нас вийшла висока чорноволоса жінка.
Мене вразила її краса. Чорноволоса, смуглява, з великими чорними очима, та білосніжними зубами, які склались в щирій усмішці. Вона була одягнена в робу з мішковини, яка, проте, не могла приховати контури її фігури. Вона була наче оазис в пустелі.
- Лейла, - зрадів Ілай. – Ти наче оазис в пустелі.
- Перестань – засміялась вона.
- Якщо чесно, я подумав теж саме – не зміг не сказати я.
- Дякую! – вона оцінююче подивилась на мене.
- Привіт кохана! – Рустам розштовхав нас і помчався до неї.
Вони злились в поцілунку. Ілай кашлянув.
- Що ж ми, справді? – господиня злегка зашарілась. – проходьте до столу.
Попоївши та випивши вина, ми розкинулась на підлозі. Рустам виявився приємною людиною, мовчу вже про його дружину. Вона сиділа з нами весь час перебуваючи в його обіймах. Від їхнього вигляду, в мене щось стислось в грудях. Я згадав колишню. Рік як не згадував. Тоді на заміну прийшла Аліса. Ще краще. І чому я подумав про неї? Може? Та ні, не може. Це точно. І все ж я слабо собі вірив…
- Так що за історія з ім’ям Вавилон? – спитав Рустам
- Мені, до речі, теж цікаво – додав Ілай.
- Краще розкажіть звідки ви один одного знаєте. – відмахнувся я.
- Ілай тут вчився – відповіла Лейла. – контролювати свій дух.
- Дух? – я перепитав його.
- Так вона називає Шерінган. – пояснив Ілай.
- Цікаво.
- Ми познайомились, коли він був трішки старший за тебе – почав Рустам. – Він тоді прийшов з одним вченим. Іван Іванович його звали. Він живий ще?
- Так, - відповів я – він врятував мені життя.
- Ого! Ну так от! Коли Ілая привели сюди, це був суцільний кусок злості і ненависті, ще й з головними болями.
- Мене мучив дух – буркнув Ілай.
- І йому допомогли?
- Як бачиш. Тут живе один мудрець, божевільний правда, але знаючий. Друг Івановича. Він і допоміг.
- До нього я тебе і привів – вставив Ілай.
- Там ми і познайомились. Точніше, він тягнув мене по пустелі до неї. – Він міцніше обійняв Лейлу.
- Він просто повернув мені тебе. – Лейла поцілувала його.
- Так ми і стали друзями – Рустам пильно глянув мені в очі.
Я міг би поклястись, що вони змінились. Але не так, як в мене чи у Ілая. Вони стали суцільно сірі. А тоді все вернулось на свої місця.
- Що це було? – шоковано запитав його.
- Ми всі різні – філософськи відповів той. – як не крути.
- Але…
- Потім – встряв Ілай – Тепер ти розказуй!
***
Три з половиною роки назад.
Я, Шаман і Гоша вибігли на брудну, шумну вулицю оточену старим зеленим дерев’яним парканом. Ми навіть не знали де знаходимось.
- І куди нам тепер? – спитав Гоша. – Вавилон, Шаман, я до вас звертаюсь!
- Га? – ми тоді ще не звикли до нових імен.
Як потім з’ясувалось, було ще два Вавилона, шість Шаманів, двадцять п’ять Гош.
- Не знаю, я тут не був. – відповів Шаман.
- Класний тут чорний хід.
До нас доходив шум натовпу. Здається не воєнні.
- Це наш шанс! – Шаман кинувся до них.
Ми слідом. Даремно, як потім виявилось. Ми наткнулись на місцеву гопоту, яка вже прибирала до рук все, що могла. Повернути назад не вийшло, нас помітили.
- Спиною до спини! – наказав Шаман.
Ми одразу ж виконали наказ. Гопота вже взяла нас в кільце. Були нашого віку, були й молодші. Десь загавкали собаки. Почав накрапати дощ. Ми тоді тільки вийшли з СІЗО, а тут одразу ж Сизий. Але я забіг наперед.
- Що тут у нас – перед вийшов старший в спортивному костюмі та кепці. – чиї будете?
Ми промовчали.
- Сизий, ти глянь, вони німі. – старший повернувся до когось. Гопота зареготала.
Натовп розступився. До нас вийшов чоловік середніх років, але вже лисіючий та з сивиною. Гостре, пряме лице не видавало нічого. Одягнутий він був в теплу шкіряну куртку, сині джинси та черевики. На пальцях були набиті кільця. Він тільки подивився на свого балакучого друга і той одразу ж замовк. Як і весь натовп. Так вийшло, що саме я стояв до нього лицем. Наші погляди зустрілись. Його, твердий наче сталь і мій… навіть не знаю який. Немає змісту навіть описувати, як я тоді почувався.
- Хто такі? – спитав він.
- Я, Вавилон, це Шаман і Гоша.
- Ну й кликухи… І чиї будете
- Ні чиї – буркнув Шаман.
- Тікаємо від солдат – збрехав я.
- Тут їх не було – ляпнув хтось з натовпу.
- Значить зараз будуть – гаркнув Шаман.
Гопота почала перешіптуватись. Їх впевненість пропала. Брехня поки працювала.
- Щось за швидко вони об’явились – сказав помічник Сизого.
- Правильно – погодився той. Тоді знову подивився на мене. – ти в цьому впевнений?
- На всі сто – я говорив на стільки впевнено, наскільки міг.
Таке буває рідко, але ж прийнято, що дурням щастить. Шум, який створювали лопоті заглушив усе навколо. Над нами пролетів гелікоптер. На вулиці піднялась пилюка від тих повітряних потоків, що він приніс з собою. Гелікоптер відлетів назад, а тоді опустив крен вниз. Ми й так знали, що зараз буде. Дванадцятиствольні кулемети починали поволі набирати швидких обертів. Вся шваль Сизого розбіглась по куткам. Ми з Гошою та Шаманом переглянулись. Сизий єдиний, хто заступав нам дорогу. Ми кинулись до нього. Він чекав на це. В руках вже було перо (ніж). Чомусь я твердо вирішив, що ми без шансів.
Гелікоптер спустився в нас за спиною. Я кимось чудом я відчув, як почали крутитись стволи кулеметів. Він рядить по 12 куль за раз, так що в нас ще було кілька секунд. Сизий теж це зрозумів. Він забув про намір порізати нас. Кулі почали дробити асфальт. Тепер ми не чули нічого внятного. Галас людей Сизого змінювався свистом куль та дробленням асфальту в перемішку з гулом від лопотів. Все позаду нас вкрило багряними кольорами померлих. Черга майже дістала нас. Гоша та Шаман повернули за кут. Я схопив Сизого за куртку і кинувся за ними. Це був перший раз, коли в мене стріляли з вогнепальної зброї. Якраз вчасно, ще б трішки і черга дістала б до нас. Гелікоптер пустив за нами ракету, але вона пролетіла мимо. Почувся вибух. Повітря швидко ковзнуло за нею. Ми попадали на землю і позатуляли голови руками. Ударна хвиля пройшла над нами, обдуваючи новими порціями повітря.
Через кілька секунд все скінчилось. Ми попіднімали голови.
- Дякую. Вавилон – озвався Сизий.
- Ага! – відповів йому.
- Як ви почули його?
- Тобі не дано – буркнув Гоша. – це майстерність…
- Мені б пригодились такі люди, як ви – сказав він після хвилинного мовчання.
- Як дістатись до центру? – я проігнорував його.
- Я б не пхався туди…
- Як?
- Та що ти заладив?! Як, тай як!? Ніяк, б*я! Я вам, тормозам, класний замут предлагаю…
- Так як тим постріляним? – Шаман перший піднявся з землі.
- Ні, я пас. – відповів Гоша.
- Я не приймаю відмов – голос задзвенів наче сталь.
- Вітаю з першим разом – я не стримався. – куди йти?
- Перший раз, правда хвилюючий момент? – Шаман теж не стримався.
- Туди – він показав рукою на схід. – останній шанс.
- Про воєнних думай, а не про нас – огризнувся я.
- Ми ще зустрінемось – гаркнув він – я це запам’ятаю. Під******и х***і!
- Хіба що в наступному житті! – крикнув Гоша. Тоді нам, вже тихіше. – А він знайде.
- І що пропонуєш робити? – спитав Шаман.
- Звикайте до нових імен. Інакше він нас вичислить.
***
Зараз
- Як потім виявилось… багато хто в страху перед кимось, будь то влада, воєнні чи бандюки приховував своє справжнє ім’я – закінчив я
Вони слухали з самого початку. Я розповів навіть про в’язницю. І про стирання всієї інформації про мегаполіс. Ілай та Рустам переглянулись.
- Що? – спитав я.
- Ти знаєш чому твоє місто «закрили»? – серйозно спитав Рустам.
Я знизав плечима. Здогадки були, але напевне я не міг сказати.
- Завтра ти познайомишся з однією людиною, яка тобі все розповість.
***
Було темно. Лишень з діри в горі миготіло світло. Самотній промінь перетинав Серпантин по центру і світив вниз, на купу каміння. Я глянув вниз. Ні, не розібрати, що там. Я пішов по серпантину.
- Що ж тут сталось? – спитав у Рустама.
- Мене не було кілька тижнів. – пояснив він. – але з того, що я дізнався…
- Ну…
- Тут була сутичка. А перед тим сюди завалились сектанти і щось розкопали.
- Що саме?
- Тобі поки рано знати. Так от, сюди проник ще хтось, перебив сектантів та підірвав їх знахідку. Сорок людей загинули під завалами.
В мене в горлі з’явився невидимий ком. Ніяка знахідка не варта того, щоб за неї умирали.
- А нападники?
- Втекли, на їхнє щастя.
Чомусь я був упевнений, що він аніскілечки не перебільшує. Ми спускались все нижче і нижче.
- Коли ти заснув – заговорив Рустам – Ілай розповів, що з тобою сталось. Це правда?
- Залежно, що він розповів… – Я ухилився від відповіді.
- Що ти пережив зустріч з групою сектантів, з відьмою, спалення, навіть відкрив у собі дух
- Це правда – признався.
- І що ти хочеш знайти друзів, яких забрав уряд.
- І це правда.
- Не ображайся, але чи ти дійсно віриш в те, що вони все ще живі? – Рустам повернувся до мене лицем.
Я спокійно подивився йому в очі.
- Якби я не вірив, мене зараз би тут не було. – чесно відповів йому.
Ми прийшли. Рустам повернув в вузький темний коридор, який змією йшов до низу. Ми вийшли в простору кімнату, з якої долинав шум води. Сюди, якимось дивом, проникало сонячне світло. В печері була тепло, але не так, як в пустелі, не жарко, а, саме, затишно.
Я оглянувся навколо.
- Я тут – пролунав старечий голос. – Піднімайтесь.
Як виявилось, в печері був маленький водоспад, а за ним непримітний уступ. Ми піднялись туди. Нас зустрів старенький дідок з лисою головою та в одежині, як у монахів. На старечому строгому лиці був вираз спокою. Рустам зі словами: «Сан сей» вклонився йому. Я нічого не робив. Просто стояв на місці. Сан сей вклонився у відповідь.
- Давно тебе не було – сказав він.
- Я лишень не давно повернувся. – зніяковів Рустам.
- Не біда, я радий що ти все ж прийшов.
- Сан сей, я привів вам…
- Я знаю – м’яко перебив той. – Я чув вас ще на вході. Як тебе звати, сину мій?
- Вавилон – я вклонився йому.
- Справжнє… – прошипів Рустам.
- Це його справжнє ім’я – заступився за мене сан сей. – старого в нього більше не має, як не має вороття час. Коли ти згорів, а потім відродився, ти змінився. Я бачу в твоїх очах впевненість, Вавилон. На що ти готовий піти?
- На все, на що потрібно – не вагаючись відповів йому.
- Похвально, але не забувай, що незважаючи ні на що, не менш важливо залишитись людиною.
Я зрозумів на що він натякав. Він бачив мене наскрізь, він знав все, що я зробив.
- Що ж, Рустам, ти можеш йти – сказав сан сей.
- Як бажаєте – вклонився той.
- Ілаю привіт – всміхнувся дід.
- Передам. – пообіцяв той.
- Він колись так і не закінчив своє навчання – пояснив мені.
Ми залишились самі. Сан сей провів мене вглиб печери. Ми посідали на килимки, які були розстелені на землі.
- Я бачу готовність в твоїх очах – заговорив сан сей. – але і сумніви. Що хвилює тебе?
- Я готовий – була відповідь.
- Я не казав, що ти не готовий – усміхнувся старий. – Але чи маєш ти, що втрачати?
***
Кілька місяців тому
На галявині було сонячно. Одразу видно, весна прийшла. Зелені дерева, квіти, спів птахів… І все це навколо самотнього будиночка. В ньому колись відпочивали дипломати, так що його не знайти. Досить великий ще не згнилий і недалеко від бункера. На літо можна і пожити.
Двері вилетіли з завіс від удару з ноги. Не біда потім поставимо. Ми з Ілаєм з пістолетами напоготові зайшли всередину. Розділились. Меблі були поламані, стіни, місцями, потріскані.
- Чисто – повідомив я.
- Чисто – крикнув Ілай.
- Тут прийдеться добряче попрацювати – Аліса зайшла всередину. – Але, загалом, краще ніж під землею.
Ми зайшли в вітальню. Аліса задоволено кивнула. Я знав, що такий будинок, це її мрія. Правда, не в такому стані.
- Ну, хлопчики, можете починати все звідси виносити. – тоном керівника сказала вона.
Ми з Ілаєм переглянулись, знизали плечима і почали слухати її вказівки. Прийшлось перебратись в новий дім, а то Івановичу ставало там зовсім погано. Старість тихенько брала своє. Спочатку без обідне покашлювання, потім гірше. Аліса вирішила переселитись на свіже повітря. Дід не погоджувався, але після того як його попросила Яна, він здався.
Я все менше і менше бачився з ними. Цілими днями мене тренував Ілай. Тренування ставали все важче та небезпечніше. Рубці так і з’являлись. Але я прогресував. Ліс без харчів, зустріч з дикими тваринами, (Якось він змусив мене голіруч розібратись з величезним пацюком), читання людей на правду та брехню, проникнення на ворожу територію, володіння та створення зброї, і тренування витривалості. «Хліб воїна – його ноги!» любив повторяти він.
І «Шерінган»… Куди без нього. Як виявилось, все, що я знав до цього, було лишень верхівкою айсбергу. Але пояснити все важко і довго. Та й, якщо подумати, немає змісту. Тому хто не бачив те що бачив я, не зрозуміти. Ілай на відріз відмовлявся розповідати, щось про себе. Я теж майже нічого не розповідав. Але тепер я вже поважав його, як наставника. Це був наче зв’язок, який виникає між вчителем та учнем. Взаємоповага, та задатки майбутньої дружби…
Так, поступово ми всі перетворювались на сім’ю. П’ятеро різних людей… В нас нікого не було крім нас самих. Колись, якраз коли місто обгородили муром, я міг сказати таке лише про Шамана. Тепер, раз за разом мене мучили різні думки. Щоб знайти друга, потрібно залишити їх. Стан Івана Івановича погіршувався. Він передав Алісі майже всі свої знання, але навіть «лікар від Бога», як він її називав, була без сила. Тому ми потратили два дні на повне приведення будинку в належні умови.
Після виснажливих двох днів ми переселились в нього. Ніколи не забуду той вечір. Святкова вечеря в прекрасних умовах. Яна, як виявилось, чудово співала, а Алісин голос я чув вже давно. Вона знову розцвіла. Наші погляди часто зустрічались, але про «нас» ми не говорили. Але все одно, все було добре. Тоді я відчув себе затишно. Наче в колі люблячої сім’ї. На мить мені тоді здалось, що вони мені наче рідні. Вперше, мабуть, я переживав ще за когось крім себе…
***
Зараз
Я відкрив очі. Ефект медитації сан сея вже зник. Тіло відчуло свою силу. Згадались Аліса, Яна, Іванович. Хотілось повернутись до них. Але я не міг. Треба було довести задумане до кінця.
- Що ти побачив? – спитав він.
- Друзів – одразу ж відповів я
- Тих, яких хочеш знайти?
- Тих, яких залишив – мені чомусь стало соромно.
- Може треба було взяти їх сюди?
- Ніяк. – заперечно похитав головою.
- Я давно не був за територією
- І не варто – спогади гадюкою закрались в мою голову.
- Ілай показав тобі, що за містом?
- Ми шість разів тікали від канібалів. Побачили два племені з чудернацькими ритуалами. Навіть була божевільна сімейка, яка заледве мене не отруїла. Місяць ми лазили по лісам шукаючи маніяка вбивцю з мегаполіса 78. По дорозі сюди нам заплатили за те, щоб ми розстріляли караван рабів. А потім перестріли мародери. І ледь не забили палицями місцеві. Навіть не дізнавшись хто ми. – я почав злитись. – а якби з нами були Аліса, Яна та Іван Іванович…
- Світ змінився – з жалем в серці заговорив Сан сей.
- Він не змінився – перебив я – він показав нам наскільки він прогнив.
- І ти хочеш стати його частиною? – спитав дід. – Чи ти волів би зберегти ті риси людяності закладені Богом? Чи вберегти тих заради кого ти готовий пожертвувати життям, а на тобі написано, що, рано чи пізно тобі прийдеться зробити нелегкий вибір.
- Це все лише розмови… - знову перебив. – чого ви можете мене навчити?
- Нічого!
- Нічого? Нічого?! – терпіння тріскало по швах. І тут до мене дійшло. – тоді чого я можу у вас навчитись?
Дід слабо всміхнувся. Я попав в точку. Він вже почав мене вчити. Як я можу повністю контролювати все, що розкрили в мені Іван Іванович та Ілай, якщо я не можу контролювати своє терпіння? Он воно що! Ми зустрілись поглядами і він схвально кивнув. Я ледь вклонився йому.
- Дякую за перший урок.
***
Чомусь мені згадався момент, коли ми пересіклись з диким племенем. Назву я не можу ні вимовити, ні написати, така вона довга і незрозуміла. Аборигени, майже нічим від звичайних бомжів не відрізнялись. Довге не мите волосся, рваний одяг. Хіба що бомжі (ну я сподіваюсь) не носили палиці з прибитими до них людськими черепами. Ми столи на даху на-пів знищеного хмарочоса. По краях стояли труби з черепами. На деяких горів вогонь. Я стояв, голий по пояс з високо піднятими руками і щось кричав. Дикарі розбігались в різні сторони. Їх охопив жах. Той жах, який я показав кожному з них. Нікому мене не перемогти! Я…
***
Я відкрив очі від різкого болю в спині. Земля, на якій я тепер вже лежав, була холодна.
- Як почуваєшся? - спитав сан сей, покрутивши в руках довгий дерев’яний ціпок.
- Що це було?! – пам’ять мене підвела.
- Що останнє ти пам’ятаєш?
- Ви розповідали щось про одне з нових чудес світу, яке відкрили з Івановичем. Обеліск, правильно? – Я прийняв сидяче положення.
- Добре, продовжуй – дід обходив мене кругами.
- Тоді ви підвели мене до цього, вашого чуда. І все! Далі викривлені спогади про те, чого не було.
- А перед тим?
- Пам’ятаю тільки як активувався шерінган…
- Добре – дід подав мені руку і поміг піднятись.
- Що тут доброго? – нахмурив брови.
- Збереження пам’яті. Досить багато не пам’ятало і половини з того, що ти. Спробуй ще раз. І на цей раз не дозволяй…
- Шерінгану? – перепитав я
- Так, правильно – дід закотив очі. Назва йому не подобалась. – не дозволяй своєму зору з’являтись. Інакше з’їдеш з глузду. Не одразу – він поспішив заспокоїти побачивши вираз мого обличчя.
Я обтерся, віддихався, по-розминався, знову кілька глибоких вдихів і видихів… Я покрокував до залишків обеліска. Відчув тепло. Камінь був наче живий. В мене було таке відчуття ніби він пульсував енергією. Перед очима все знову попливло в червоних відтінках. Ні, цього разу я не здавався. Поклав руку на камінь. Тіло наче наповнювалось енергією. Знову знайомий прилив сил. Я закрив очі. Кілька видихів. Потрібно було розслабитись. Думки плутались. Очі почали поколювати. Ні, не зараз! Я намагався з усіх сил…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572996
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2015
автор: Тост