Остап Сливинский. Дом

1.

Охотничья  дорога,  мощёная  старым  камнем:  когда-то
называлась  Бароновкой  –  теперь  "Барановка"  –  хотя  какие  уж
тут  бараны?
Всё  упрощено  до  двух  тактов,  и  лес
просматривается  насквозь.
Суровые  мужчины  в  клетчатых  рубашках  сидят  верхом
на  кентаврах,  скрещенных  из  тракторов  и  мотоциклов.
Дождёмся  вечера,
когда  нас  плотнее  окружит  зелень,  и  лучи
света  возьмут  под  колени  и  под  мышки,  медленно
поднимая.  И  то,
что  шуршало  в  темноте,  заговорит.
Старый  навес  из  почерневших  досок    будет  посольством
мудрецов,  которые  варят  сыр  для  ребёнка.
Лёгкие,  избавленные  от  мелких  желаний  перед
лицом  того,  кто  достоин  вечной  славы,  ляжем
спать  между  овцами,  чтобы  утром
повернуть  в  сторону  дома.

2.

Так  далеко  не  долетит  пуля,  а  я  вижу  тебя.
Как  ты  спускаешься  между  деревьев,  несёшь  спелёнутого  младенца.
Торжественная,  как  девочка,  которой  впервые  доверили
младшего  братика.
Переступаешь  ручей,  наверно,  набрав
в  туфли  воды.
И  вдруг  исчезаешь  за  двумя  рядами  кустарника,
за  каким-то  дровяным  сараем,
из-за  досок  навеса  просеивается  свет  и  гаснет,  впереди  –  поникшие  дубы
и  полоса  густой  темноты  –  в  ней  старшие  дети
играют  в  прятки,  и  тебя  не  видно
уже  много  минут,
а  моё  сердце  колотится,  и  не  может
перестать.

3.

Был  бег  наперегонки  по  речным  камням,
и  была  резковатая,  очень  прозрачная  вода,  и
были  рвы  в  поникшем  лесу,  в  которые
мы  падали,  словно  ягоды  в  рукав,
и  был  страх,  и  танцы
с  Оленками  и  Яринками  –  они  пахли
помадой  и  молоком,  и  были  огни,
и  дымы,  предвещавшие  погоду,
и  старый  кухонный  стол,  служивший  нам
теннисным,  и  мы  дурацкими  прозвищами
заказывали  друг  другу  будущее,
пока  оно  не  истончалось
и  не  твердело,  как  ствол,  погружённый  в  реку,
и  из  соседнего,  уже  затихшего
поля  к  нам  залетал  мяч,  чтобы  мы  его
гнали  к  воображаемой  цели,
[i]и  не  было  ничего,  кроме  жизни,  а  жизнь  была
недостижима.[/i]

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)
---------------------------------------------------
1  
       
Мисливська  дорога,  мощена  старим  каменем:  колись  
звалася  Баронівкою,  тепер  «Баранівка»  –  хоч  які  вже  
тут  барани?  
Все  спрощене  до  двох  тактів,  і  ліс  
проглядається  наскрізь.  
Суворі  чоловіки  в  картатих  сорочках  сидять  верхи  
на  кентаврах,  схрещених  із  трактора  й  мотоцикла.  
Дочекаємось  вечора,  
доки  зійдеться  більше  зелені,  і  промені  
світла  візьмуть  нас  попід  коліна  й  пахви,  повільно  
підіймаючи.  І  те,  
що  шемрало  в  темряві,  заговорить.  
Стара  шопа  під  почорнілим  ґонтом  буде  посольством  
мудреців,  що  варять  сир  для  дитини.  
Легкі,  визволені  від  дрібних  бажань  перед  
обличчям  того,  хто  достойний  вічної  слави,  ляжемо  
спати  між  овець,  щоб  уранці  
повернути  в  бік  дому.  
   
   
2  
   
Так  далеко  не  долетить  куля,  а  я  бачу  тебе.  
Як  ти  сходиш  між  дерев,  несучи  сповиток.  
Поважна,  як  дівчинка,  якій  вперше  довірили  
молодшого  братика.  
Переступаєш  струмок,  певно,  набравши  
у  черевики  води.  
І  раптом  зникаєш  за  двома  рядками  живоплоту,  
за  якоюсь  дровітнею,  
з-поміж  дошок  повітки  
просіюється  світло  і  гасне,  попереду  –  похилі  дуби  
і  смуга  густої  темряви,  в  якій  старші  діти  
грають  у  хованки,  і  тебе  не  видно  
вже  багато  хвилин,  
а  моє  серце  гупає,  і  не  може  
перестати.  
   
   
3  
   
Були  перегони  річковим  камінням,  
і  була  різкувата,  дуже  прозора  вода,  і  
були  шанці  в  похилому  лісі,  куди  
ми  падали,  ніби  ягоди  у  рукав,  
і  був  страх,  і  танці  
з  Оленками  і  Яринками,  що  пахли  
помадою  й  молоком,  і  були  вогні,  
і  дими,  що  передбачали  погоду,  
і  старий  кухонний  стіл,  що  нам  правив  за  
тенісний,  і  ми  дурнуватими  прізвиськами  
замовляли  одне  одному  майбутнє,  
аж  доки  воно  витоншувалося  
й  твердло,  як  стовбур,  занурений  у  ріку,  
і  з  сусіднього,  вже  затихлого  
поля  до  нас  залітав  м’яч,  щоб  ми  його  
гнали  до  уявної  цілі,  
[i]і  не  було  нічого,  крім  життя,  а  життя  було  
недосяжне.  
[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573304
Рубрика: Поэтические переводы
дата надходження 09.04.2015
автор: Станислав Бельский