Лина Костенко «Берестечко»
Часть 20
А КРЕПОСТЬ МОНОЛИТНО ТАМ СТОИТ.
И скалы перепаханы веками.
Не каждый сможет в бой сюда сходить.
Ведь не возьмешь их голыми руками!
Припомнил степь. Раздольный, Янчертак.
Душа в застенках, и предчувствия плохие.
Я о короне вспомнил просто так.
В короне был и знаменитый Ирод!
ПРИШЁЛ ШРАМКО. ПРИНЁС ДУРНЫЕ ВЕСТИ.
Они стучат в висках и не идут из головы.
Как наших пленных, что числом за двести
С позором через город провели.
Их к лошадям верёвкой привязали,
Хоть кто-нибудь горбушку хлеба дал!
Солдат не дал благословить иконой…
И кто-то сына среди них искал.
Над валом пролетело вороньё.
Закаркало. Смеялось неумело.
И встала дыбом шкура у коня.
Наверно знал, куда оно летело!?
ВСЕГДА Я ПЕРВЫМ БИТВУ НАЧИНАЛ.
Они на нас пошли и на ответ нарвались.
Вначале нам удача улыбалась,
И всё удачно складывалось там.
Над нами расстилался, словно в песне
Гусарских крыльев не сдержал хребет.
И в небе собиралась тень зловещая…
Их кони ели не траву, а очерет.
И ядра полетели в короля,
Потоцкий вон в седле не удержался.
Пшепюрский дёру дал в сраженьи с правого крыла,
И родовой нам флаг его достался.
Паны уже поникли головами.
А кто-то лыжи и на Краков навострил.
Король их проклинал последними словами.
Патриотичный слоган Еремия сочинил.
Над кем победа? Над своим народом?
Он с Вишневецким – то отродье рода!
ПРЕДАТЕЛЕЙ Я НЕ ТЕРПЛЮ. ЗМЕИНОЕ ИХ КОДЛО
Немало помогло врагу, неся беду народу.
Недавно с нами рядом они шли.
И от того душа томится болью.
Жолкевский, гетман. Тот, что из Жолквы,
Ещё молился. Плача перед боем.
А эти все и ухом не ведут,
Мёд-пиво пьют. И, как агрессор, спичат.
Они и Украину продадут!
И мать родную!.. Чтоб подачку увеличить.
Со всех сторон различные гадюки.
К вершине лезли. Тёрлись при дворе.
Их Реуха пошли паны Ржеутские.
Другие ж стали называться Кисели.
В гербе их не орёл, а змей быть должен.
Чужие все они среди своих.
А Еремия – то главарь их подлый.
Княжны волосской незаконный сын.
ТВОЙ ГЕРБ, ПРЕДАТЕЛЬ ЕРЕМИЯ
Пусть ждут навеки дни лихие!
Орлы там больше не живут.
«Предатель!» - на гербе прочтут!
Ты на земле, слезой омытой,
Не впишешь кровью на гербе
Ни славу Ржечи Посполитой,
Ни уважения к себе!
РАСПЯЛИ НАС НА ЗАПАД И ВОСТОК!
Что ни орёл, то печень нашу клюнет.
Молюсь я Богу, чтобы он помог
Не истребить народ… и жизнь, что вечно будут!
И кто бы там ещё не кукарекал,
И не глаголил нам по вещих снах,
Великий наш народ жить будет вечно!
Его в обиду никому не отдадут!
КАК И СТРАНА, ВСЯ ПРАВДА БЕЗ ПРИКРАС.
Свобода спит. И пробудить помощников – немного.
За нашу силу – пусть боятся нас.
А наши жалобы болото съест в итоге!
И ПРИБЛИЖАЕТСЯ ТОТ ДЕНЬ И ЧАС,
И вот уже вот-вот они приходят.
Когда травинка бьёт набат о нас
Но тот набат лишь обо мне выходит!
Неужто, путь мой сгинет в кутерьме?
И потемнеют дни мои и ночи?
И гнить ли Украине в том говне?
Не верю! Ум поверить мой не хочет!
И всё же, что мечтал, то и сбылось.
Я жил лишь та, как жить я мог.
Я вёл людей. Нам много воевать пришлось,
Но, в целом – неплохой итог!
И это всё останется со мною.
Моя погибель – мой же оберег.
Душа моя болит. Того не скрою,
Я, как моряк, который ищет брег!
КТО Я? Я ГЕТМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.
Жизнь не всегда кричала мне: «Виват!»
Я не король. Но, для страны старался
Свободу, волю, правду добывать!
Имел я силу. Побеждал вначале.
Сильнейшим был тогда в любом бою.
Могли… Однако ж не короновали.
Корона не пустилась в путь на голову мою.
Была б тогда и власть совсем другая,
И за плечами королевский род.
И люди жили б славно, процветали б
Они. И уважали бы другие мой позор.
И были б вольности, и верховенство права.
Нас прославляли б в музыке, в стихе.
И, главное, была б сильна держава.
Ведь был бы скипитр с державою в руке!
Моя беда, что не стремился к трону.
Боролся за свободу, ум и честь!
У тех несчастных, что грызутся за корону
Крысиное в повадках что-то есть.
БЫЛ ПРИ ДВОРАХ. УЧТИВ, ПРЕДЕЛЬНО ВЕЖЛИВ,
Зловещий блеск златых птиц на гербах.
Они достали толерантностью своею,
Но, ведь и я, поверьте, не дурак!
Горация читал. Словами золотыми
Всё отложилось, как весною семена.
Познал высокий слог я и латыни.
Познал и вязь славянского письма.
Турецкий выучил. Поскольку был пленённым.
Владею польским. И французский на мази.
Могу, признаюсь, языком слащёным,
Чиркнуть признание мадам Де Шуази.
Когда б привычны были мы у такому
Мельканию значительных персон,
Стремились к восхвалению любому
Среди вельмож и царственных имён.
Нам нужен свой Версаль и умные панове,
Чтоб женщин блеск усиливал и блеск колье.
Что б не к царю, ко мне, приветливо такому
Приехал бы Боплан. Или, к примеру, Шевалье.
Что б был бы двор… И танцы до упаду.
Посольства разные. Чтоб кесарь погостил.
И тот поэт, что словом дал усладу.
Отметил красоту жены.
Она ведь красивее королевы.
У них есть Фонтенбло, покой хранят их львы,
И тризуб княжеский прославить мне хотелось.
Чтоб мой дворец блистал. Чтоб музыка играла.
Чтоб знали этикет, чтоб ели артишок.
Моя жена чтоб средь цветов гуляла,
На стол поставив миску галушок.
ТАКИЕ МЫ В ГЛАЗАХ ИХ ВСЕЙ ЕВРОПЫ,
Козацтво – чернь. Как скот мы для ярма!
Изгои, быдло, мужики, холопы.
Кто никого не жалует за мудрые слова!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 20
АЛЕ Ж ЯКА НАД РІЧКОЮ СТРОМА!
Обличчя скель пооране віками.
Тут нізвідкіль і приступу нема.
Її не візьмеш голими руками.
Згадав степи… Молочну, Янчекрак.
Не те що цей мурований задвірок.
А про корону це я так.
Мені в короні змалечку цар Ірод.
ШРАМКО ПРИЙШОВ.
ПРИНІС НЕДОБРІ ВІСТІ.
Мені тепер не йде із голови,
як полонених, а не менш як двісті,
учора вранці полем провели.
Вони ішли, прив'язані до коней.
Одному ткнув хоч хліба у рукав.
Не дав жовнір благословить іконою,
а він же сина серед них шукав!
НАД ВАЛОМ ПРОЛЕТІЛО ВОРОННЯ.
Закаркало, крильми залопотіло.
Аж дріж пішов по шкірі у коня.
Мабуть, він знав, куди воно летіло…
Я ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ БИТВУ ПОЧИНАВ.
Вони на нас посунули, я вдарив.
Початок був для мого війська вдалий,
і йшлось до перемоги конче нам.
і стелився в полі як у пісні.
Гусарам крил вже не тримав хребет.
Вже в небі знаки їм були зловісні.
Вже їхні коні їли очерет.
Уже ядром черкнуло короля.
Уже Потоцький у сідло не втрапив.
Уже Пшепюрський з лівого крила
рвонув навтьоки, загубивши прапор.
Пани вже геть поникли головами.
А хто й на Краків нищечком потяг.
Король їх кляв корчемними словами.
А Єремія кликав до звитяг.
Над ким звитяги? Над своїм народом?!
Князь Єремія з Вишневецьких родом!
НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНІВ. ЦЕ КОДЛО,
Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.
Колись ішли під інші корогви,
То ще душа хоч ятрилася болем.
Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,
іще молився й плакав перед боєм.
А ці уже і вухом не ведуть.
Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.
А ці уже і матір продадуть,
І Україну по світах оббрешуть.
На всіх шляхах линовища гадючі.
Повзли до влади, терлись при дворі.
Відтак з Ревух робилися Ржевуські
і добрі хлопці йшли у Киселі.
В герби їм треба не орла, а змія.
Такі свої чужіші чужини.
Але найгірший, звісно, Єремія,
бундючний син волоської княжни.
ТВІЙ ГЕРБ, ВІДСТУПНИКУ ЯРЕМО,
в віках чорнітиме окремо.
Не княжим знаком, не орлом, —
твоїм відступницьким тавром.
На цій землі, слізьми политій,
не впишеш кров'ю на гербі —
ні слави Речі Посполитій,
ні слова доброго собі!
РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а — великий.
А ми давно розбовтані багном.
ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!
Де воля спить, її ще й приколишуть.
За нашу силу пошанують нас.
А наші скарги в комині запишуть.
ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ І ТА ХВИЛИНА,
той день і час уже не в далині,
коли задзвонить кожна бадилина
нечутним дзвоном — це вже по мені.
Невже мій шлях загубиться у мотлосі
і потьмяніє днів моїх скрижаль?!
Надходить час останньої самотності.
Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.
А ВТІМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ І ОБРАНИВСЯ.
І жити міг лиш так, а не інак.
І вів людей. Якщо це знак обранства —
який важкий і невблаганний знак!
Це вже таке — ні стерти, ні зносити.
Моя погибель — мій же оберіг.
Душі моєї грізний Ненаситець
Ще не приборкав ні один поріг.
Я — ХТО? Я ГЕТЬМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.
Моє життя не щедре на "віват!"
Я ж не король. Але якщо вже брався,
то мусив цю державу збудувать.
І силу ж мав, і славен був спочатку.
Перемагав у кожному бою.
Чого ж не одяг я ту золоту обичайку
на вільну й горду голову свою?!
Була б у мене влада нестеменна
і династичне древо королят.
І мій народ, дорівняний до мене,
уже ніхто не смів би обмовлять.
Були б у нас і вольності, і право.
І нашу славу множили б митці.
Держава — держить. Бо вона — держава.
У неї скипетр влади у руці.
Але ж, на лихо, я не прагнув трону
Свободи прагнув, честі і ума.
Та й хто гризеться за корону,
у тому величі нема.
БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНІСТЬ!
О хижий блиск золочених шулік!
Вони мені показують ученість.
Я теж, мабуть, не темний чоловік.
Горація читав. Словами золотими
все залягло скарбницею ума.
Врочистий грім високої латини
і мудра в'язь слов'янського письма.
Турецьку знаю, був там у полоні.
Польщизну вчив. Французька на мазі.
Якби мав час, теж міг би написати
галантний лист мадам де Шуазі.
Якби ж ми звичні до таких відвідин.
І шкельцем грати з королівських лож.
Щоб ми були появлені пред світом
в реляціях послів, в опініях вельмож.
Щоб мали свій Версаль. Щоб панство було вчене.
Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.
Щоб не до короля, але таки до мене
приїхав той Боплан чи той же Шевальє.
Щоб двір у мене був. Щоб танці відзіґорні.
Щоб з'їхались посли. Щоб цісар гостював.
Щоб був піїт, ділами й духом горній.
Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.
Вона ж у мене що, не гірша королеви.
Її вдягнути в це, і вже "пардон, мадам".
У них там Фонтенбло. У них герби і леви.
А в нас тризуб князівський. І той же мій "Абданк".
Щоб сяяв мій палац. Щоб музика і сальви.
Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
А в мене вона що, в садку садила мальви.
Полковникам внесла три миски галушок.
От ми такі і є в очах всії Європи —
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573911
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 12.04.2015
автор: Володимир Туленко