5.
Шаман
… Краєм вуха я вловив клацання. Повільно підняв руки вгору.
- Молодець! – голос роздався з темноти – повернись!
Я повільно розвернувся. Це вже було зовсім не весело. І де моя команда?!
В мене цілився Пророк.
- Тьфу, налякав! – Вимовив я з полегшенням.
- Хіба я казав опускати руки? – холодно спитав той.
- Ти що…
- Заткнись, сука! Завали…
- Ту головою ударився?! – я прекрасно розумів, що той не жартує.
- Ти привів їх до мене!
- Знаю. Як тільки я це зрозумів то прийшов тобі на допомогу…
- Та невже?! – не повірив той.
- Та пішов ти! – крикнув йому. – давай! Стріляй, якщо не віриш. Мене офіційно не існує, це навіть вбивством не буде рахуватись…
- Думаєш не вистрелю?! – гаркнув той. Палець ліг на курок.
- Я знаю як грохнули охоронця… - крикнув, поки той таки не спустив курок.
- І як? – засумнівався Пророк
- Картка. Фальшива. В мене в куртці. Внутрішня кишеня, зліва.
- Повільно і так, щоб я бачив твої руки! – пригрозив він.
- Як скажеш…
Я повільно відтягнув замок. Повільно заліз рукою в кишеню і дістав звідти картку і лезо. Повільно поклав на землю і відійшов. Пророк підійшов, підняв її.
- Це ниточка – Я спробував подивитись йому в очі. – ми можемо знайти виробника.
- Я займусь цим! – Пророк опустив пістолет.
Позаду з’явились Хімік і Фестиваль. Я жестом наказав їм зупинитись.
- Радий, що ви прийшли. – сказав Пророк.
- Що тут сталось? – Фестиваль перший помітив в руках Пророка пістолет.
- Нічого особливого – збрехав я.
- На тій базі, куди ви літали, воєнні виявили нестачу двох гелікоптерів. По маякам їх вдалось від слідкувати до вашого мегаполісу…
- Вавилон! – видав Хімік. – ми повинні перевірити!
- Вилітаємо.
- Фестиваль, залишишся зі мною, мені потрібна твоя допомога. – сказав Пророк.
- Нехай краще близнюки – встряв Хімік
- Добре, де вони?
- Тут! – обізвався Колос
Вони непомітно винирнули з тіні.
Зараз
Я дочекався, поки охорона пройде. Тоді знову дістав те, що мені вручив Гаррет. Як швидко все ставало на свої місця. Я полистав звіти. Серед них попався і про мій мегаполіс. В ньому висловлювались припущення про можливе перебування Вавилона, але чомусь я вірив, що він там був, і саме він причетний до того, що там сталось…
Вавилон
Мене розбудив якийсь шум. Спочатку я подумав, що це вітер, але від нього я ніколи не просинався. Проте причин для паніки не було. Я відкрив очі і повернувся на шум. Місяць, який вийшов з-за хмари освітив силует маленької дівчинки.
- Яна? – сонно пробурмотів я.
- Мені не спиться – Яна несміливо зайшла.
- Сідай! – я сів і похлопав біля себе.
Вона сіла біля мене.
- Кошмари? – Глянув на мене.
- Мені не вистачає дідуся. Чому він пішов?
Мені забракло слів. Як пояснити це дванадцятирічній дівчинці? Вона бачила багато жахіть. Вона не заслужила такого.
- Він не пішов – я поклав її голову собі на коліна.
- Не пішов? – вона здивовано глянула на мене своїми великими очима
- Ні! Він зараз на небі, спостерігає за нами. А особливо за тобою.
- Звідки ти знаєш?
- Тому що якщо він живий тут – я показав пальцем на її серце. – він нікуди не піде. Він буде з тобою завжди.
Вона всміхнулась. Вперше за багато часу я бачив милу дитячу усмішку. Вона заплющила очі. Я гладив її волосся. В дверях я побачив Алісу. Вона лише кивнула і тихенько зачинила їх за собою. Дихання Яни стало рівним, спокійним. Вона заснула. Я так і сидів, боявся поворухнутись, щоб не порушити її сон.
***
За кілька місяців до початку подій першої частини.
Земля була тверда. Не асфальт. Не шутер. Просто звичайний потоптаний десятками тисяч ніг ґрунт. На ньому місцями росла маленька трава, але невтомні солдатські ноги постійно її витоптували. На полях, через які проходила дорога було багато кущів та трави. Вона вже була по пояс. А ще руїни будинків, які не витримали натиск куль та ракет. Землю не обробляли два роки через те що вона близько до турелей і от що з нею сталось…
Так от, як я вже казав земля була досить тверда. Я відчував це спиною і п’ятою точкою. До шиї приклали два пальці. Добре. значить я щось та й відчуваю. Очі відкрились без будь-якого мого бажання, просто з цікавості.
- Ху, живий – Лице Шамана розплилось в усмішці. Він стомлено плюхнувся біля мене. – я вже за****ся тебе нести.
- Пі***ц ти мене ніс – фиркнув у відповідь. – Я заставу звідси бачу. Очко аж заніміло…
- Буду сприймати це як дякую! – він штурхнув мене в плече.
- Дякую!
Ми продовжували лежати на землі. Вже світало. Йти не хотілось. Земля була холодна, але лежати було приємніше.
- Ще хтось залишився? – мене раптом наче струмом ударило.
- Нажаль.
- Ти точно знаєш?! – я з болем встав. Все ж зачепило.
Я, Бугор, і Гарфілд (кличка така) спробували проникнути за територію турелей. Здавалось, ми все прорахували. Місцевість в руїнах та траві і ми підібрались непомітно. Але щось пішло не так. Кілька кулеметних станків відкрили по нас вогонь. Довелось розділитись. А потім і зовсім відступити. Останнє, що я пам’ятаю, як Гарфілду відірвало ногу кулеметною чергою. І я перебігав від одного укриття до другого, щоб відтягнути його. Звідкись, хтось довбонув по мені з РПГ, коли я перебіг і заховався за стіною зруйнованого будинку. Пам’ятаю лише шум і як в мене летить купа цегли, а тоді мене збиває з ніг…
- Вавилон – Шаман спробував мене заспокоїти – там і так були руїни… і купа трупів. Якби хтось з них вцілів, вони б вже наздогнали нас… Тобі час прийняти, що ми тут застрягли…
- Ага, х*й! – Я встав з його допомогою. – мене не втримають стіни.
- Вже четвертий провал за два місяці – похмуро буркнув той.
- Рано чи пізно я знайду вихід з цих стін – я глянув йому в очі – і звалю звідси туди, де зможу почати нове, нормальне життя.
- Знаєш – він уважно подивився на мене – в житті треба бути впертим, але не бараном. В тебе і тут є непогані шанси. Тут твій дім.
- Є**в я в рот цю клітку – з гнівом в голосі відповів йому. – звалю звідси за першої ж можливості…
- Ти, б***ь шо, безсмертний?! – Шаман закричав на мене – Герой?! Тут твій дім! Ти потрібний тут!
- Справитесь без мене…
Я поволі покрокував по дорозі по котрій мене тягнув Шаман. Нічого, буде ще одна спроба. Він мовчки йшов за мною. До самої території Марка ми не перекинулись ні словом…
***
З Яною на плечах я спустився на кухню. Вона виглядала бадьоро і сміялась від моїх жартів. Ще кілька днів тому, вона ходила наче привид, а зараз її було не впізнати. Вона була повна життя.
Кухня була велика. Був спеціальний куток для приготування їжі. Навіть щось подібне на барну стійку. Звідти ( з кухні, не з стійки) доносився приємний аромат. Сніданок буде смачний. В Аліси ніколи не було нічого не смачного. Вона стояла за плитою в моїй довгій чорній футболці і в білому батніку. В кухні грала легка музика.
- Рано ви – вона подарувала нам свої прекрасну посмішку.
- Почули аромат їжі – проспівала Яна – тобі допомогти?
- Так. Віднеси каву Рустамові. Він на ганку.
Яна взяла чашку з чорною кавою і поспішила до Рустама.
- Гарно виглядаєш – я ніяково всміхнувся – тобі пасують мої речі.
- Ти не став брати їх з собою, от…
- Залиш собі – Я махнув рукою – на тобі сидить краще.
- І дійсно – вона засміялась.
Я і не помітив як підійшов ближче. Чорт, що ж я роблю?! Але я не міг зупинитись. Ось вона, так близько… вона знала, що я збирався зробити. Вона ж жінка. Вони чують такі речі. Знають що і коли ти будеш робити. Ми були зовсім близько. Вона наче не змінилась. Все теж невинне ангельське лице. Ті ж великі карі очі. Та ж заворожуюча трішки наївна усмішка…
В голові пролунав голос Ілая. «Ти впевнений в цьому?» В мозку спрацював стоп-кран. Мій поцілунок перетворився на міцні, теплі обійми. Я пригорнув її до себе. Вона закинула руки мені на шию. Голова сперлась до мого плеча. Я відчув тепло її тіла. Приємний запах. Ми так і не випускали одне одного.
- Де ти так довго був? – я відчув сльози на плечі.
Я промовчав. Навіть не можу описати скільки вона значила для мене. Ілай, як завжди був правий. Те, що вона сестра Шамана дійсно ні причому. І цей вибір, який мені довелось зробити, і про який вона ніколи не дізнається, теж ні при чому. І тут навіть більше ніж симпатія…
- Пробач – все що я спромігся видати. – Пробач мені за все!
Я випустив її з обіймів. Витер рукою її сльози. Вона знову подарувала мені ту усмішку від якої все всередині починає бурлити.
- Вавилон, можна з тобою поговорити наодинці? – голос Рустама пролунав як постріл.
- Так! – Не подумавши видав я.
- Чекаю тебе на вулиці – кинув через плече і пошкутильгав геть.
Я знову подивився на Алісу. Не знаю, що передавало її лице. Але вона нічого не сказала. Просто кивнула головою вбік дверей. Мені треба йти.
***
Рустам стояв на терасі, опершись на перила. Насолоджувався заходом сонця. За два дні його нога, як не дивно, зцілилась, але він все ще шкутильгав.
- Гарно, тут, у вас!
- Краще ніж в пустелі? – я став поруч і теж оперся на перила.
- Свої плюси… – знизав плечима.
- Ти тут народився? – подивився на мене.
- Так – відповів я – дім, милий дім.
- А я в пустелі. – він знов повернув голову до сонця – там мій дім.
- Дім це чудово – сам не знав, що я таке відчуваю. Але це було сказано чесно.
- А сім’я це святе! – Той підхопив думку.
- Точно! Сім’я це святе! – погодився я.
- Он вони? Вони твоя сім’я?
- Тепер так.
- А справжня твоя сім’я де?
- Десь далеко і в безпеці…
Рустам не став далі розпитувати. Він розумів, яку загрозу для них я становив. В мене немає імені, мене документально немає. Але скільком людям я встиг попити крові. І я можу поставити своїх під удар. Я ніколи не був ідеальним сином. Мені хотілось би попросити вибачення за все, що я накоїв. Колись, я так і зроблю. Коли буду знати, що моя поява не становить ніякої загрози для них. Марк, колись допоміг з’ясувати що з людьми, які встигли виїхати. З ними було все добре. Тоді я пообіцяв, що якось віддячу за це.
- Ти ж не про сім’ю хотів поговорити? – врешті спитав я.
- Частково – ухилився той. – розумієш, для тебе сім’я Яна та Аліса. Ти за них кого завгодно готовий відправити на той світ…
- Куди ти ведеш?
- Я прошу твоєї допомоги – він поставив руку мені на плече.
- Що завгодно для друга – я подивився йому в очі.
- Я хочу знайти тих людей, які знищили мій мегаполіс. Всіх! – його очі загорілись. – всіх! Сектантів, найманців, і нападників, які відкрили вогонь по мирних жителях і похоронили кілька десятків під завалом. Вони заплатять за ту кривду, яку заподіяли. Ти допоможеш?
Мене облило холодним потом. Там же були мої друзі. Я не розповів йому, що показав мені обеліск. Це мої друзі відповідальні за все. Рустам вже рятував мені життя. Якби не він, я б не врятував Яну. До такого обеліск мене не готував.
- Ти можеш мені допомогти? – перепитав Рустам.
- Ми знайдемо їх! – я видав це з тягарем на серці.
- Дякую – він всміхнувся – ти не представляєш, що це для мене значить. Вірні друзі в наші часи цінніше золота…
- Так! – я аж побілів. – Цінніше золота…
- Все нормально?
- Так, норма…
- Ти весь білий
- Та норм…
- Звісно першим ділом ми заберемо Яну та Алісу звідси і заховаємо в безпечному місці. – Запевнив мене Рустам – поживуть в мене. Лейла радо їх прийме. Знайти тільки гелікоптер…
- Ні! – я раптом взяв себе в руки. Навчився все таки…
- Що ні? – не зрозумів той.
- Я допоможу знайти їх, але спочатку зробимо по моєму! – мозок раптом запрацював по моєму…
- Що ти пропонуєш? – заінтриговано спитав він.
В мене на лиці заграла божевільна усмішка. От він, вихід.
***
Я впевнено крокував. Не дивився ні на кого. Знайомі коридори ангарів. Дерев’яні стіни, які робили кімнати. Знайомі лиця. Проте почувався я так ніби був тут вперше. І люди вели себе так само. Десь з чиїхось уст злітало «Вавилон?». «Та ні це не він. Вони там всі поздихали тоді». Я не став тратити час на них. Мовчки минув ангари. Огороджена з усіх боків вузька вулиця. Відкриті настіж залізні двері. Зайшов у будівлю, яка найкраще могла протистояти всьому впливу міста. Спокійно зайшов. Охорона мене колись знала. Ніхто не став мене зупиняти. Зайшов у ліфт. Піднявся на останній поверх. І знову мене ніхто не спиняв, коли я йшов по коридорах. Стіни були білі. Видно ремонт. Дубові двері, наче ворота в замку. Ледь при відкриті. Кілька охоронців стояли по сторонах. Всіх я знав. всі мене знали. Може їм вже передали? І вони отримали наказ мене пропустити?.
Дорогу мені заступив Монах.
- Відійди! – тихо сказав я
- Об’явився?! – на лиці грала презирлива усмішка. – явився, не запилився.
Майже не змінився. Здоровий, нарваний. Маленький чорний ірокез на великій лисій голові. Маленьке приплюснуте лице. Противна, коса, усмішка. Ніколи мені не подобався. Все на своїх місцях. Хіба що він став ще більшим. На оголених накачаних руках виднілось кілька нових татуювань. А в іншому все той же мудак.
- І де ти шлявся?! Зараз прибіжиш до Марка як сучка і будеш скулити про те що зробив… Вибачте, вибачте, не виганяйте мене…
- Ти закінчив? – так само тихо спитав я. – тоді закрий є******к і звали на**й з дороги!
- Та ти… - він заревів простягаючи до мене руки.
- Дарма, ти це…
Збоку підключились охоронці. Вже замахувались та тягнули до мене свої руки. Я тихо прошепотів: «Шерінган».
***
Марк не чекав, що один з його довірених людей проломить собою двері. Я злегка перестарався, знаю, але подати себе треба ефектно.
Я зайшов слідом за пролетівшим Монахом. Переступив через непритомне тіло. Гаврило заступив мені дорогу. Я зупинився. «В житті треба бути впертим, але не бараном».
- Пропусти його, Гаврило! – наказав Марк.
Охоронець ще раз зміряв мене поглядом повним презирства і неохоче відійшов в сторону.
- Давно не бачились, Вавилон! – заговорив той.
- Я теж сумував – не зміг стримати усмішку.
- Де був? Що робив? – невинно поцікавився Марк.
- Та всього потроху – я підіграв йому – то там, то тут…
- Ми, пам’ятається мені, бачились останній раз… А! дійсно! Ти з друзями Привидами не послухався мого наказу і влаштували саму гучну бійню, яку тільки бачив цей мегаполіс. З воєнними, відьмою, сектантами, зброєю та вибухівкою.
- Точно! – я ствердно кивнув головою. – так все і було. Поганий наказ.
- І ти приходиш майже через рік, щоб заявити мені про це – Марк подивився на Гаврила. Той зайшов мені за спину.
- Не зовсім.
- Вертоліт який вибухнув кілька днів назад, твоя справа? – Гаврило підійшов на крок вперед.
- І так і ні. – Я стояв на місці. Ще не вистачало видати себе раніше часу…
- В тебе взагалі є якесь пояснення всього, що сталось?
- Ти й так все знаєш, Марк – Я зробив крок вперед. – я лише можу розповісти деталі.
- Про що він говорить, бос? – подав голос Гаврило.
Марк нахмурився. Це було дуже не добре. Я добре його знав і розумів, як сильно він бажав би здихатись мене раз і назавжди.
- Так ти не сказав навіть йому? – я показав великим пальцем на його вірного охоронця.
Гаврило переводив погляд то на мене то на Марка.
- Ти знав через що тут почались воєнні дії з самого початку. – Я подивився йому в очі. – ти знав все, що тут було. Ти тому заборонив нам лізти до сектантів. Знав на кого вони працюють. І знав про воєнних, які мають прилетіти. Не хотів, щоб подумали на тебе. Тут творились жахливі речі, а ти закривав на це очі. Про зникнення Аліси всі знають? Про те що було в старій лікарні? Про те що там творилось?
- Он чому ти тоді нікого не випускав за територію – пробурмотів Гаврило.
- А є різниця? – Марк знизав плечима.
- Ти мені скажи! Чи важливо тримати всіх людей в небачені? Запевнити їх, що звідси немає виходу. Що тобі за це пообіцяли?!
- Що? – підхопив Гаврило
- Життя всіх жителів! – закричав Марк. – нікого не вб’ють! Якщо вони не будуть лізти не в свої справи. На мегаполіс не скинуть ядерну бомбу! На нас не випробують невідомий вірус… Я мав погодитись! На щось інколи приходиться закривати очі! Вас не мало там бути! Не мало! І Аліси не мало там бути! Вона не повинна була нічого бачити! Без мене ви всі давно були б мертві!
- Ти брехав нам – тихо сказав я.
- Звідси є вихід, Вавилон? – спитав Гаврило.
- Спитай його – я кивнув вбік Марка. – Чи є вихід?
- Що буде, якщо люди вийдуть звідси? Вони не доберуться до інших мегаполісів без…
- Без чого Марк? – Я підійшов ближче – без чого? Без транспорту? Чи може не пройдуть турелі?
- Так є вихід чи ні?! – Не стерпів Гаврило.
- Є – підтвердив Марк – але за стінами пустота. Правда, Вавилон?
- А ще за стінами в сотні кілометрів центри для біженців.
- І ти думаєш всі люди згодяться покинути мегаполіс?
- В них буде можливість зробити вибір.
- Ти знаєш на що ти їх прирікаєш?! Хоч маєш найменше поняття, що може статись.
- Нічого, якщо не буде оборонної стіни.
- І як ти плануєш пройти турелі?
- Ти краще скажи, як їх відключити
- Що як я не знаю?
- Ти знаєш, Марк, знаєш про все, що тут відбувається… - чомусь я був впевнений в своїх словах на сто відсотків, хоч і не знав напевне.
- Ззовні є шість генераторів по периметру мегаполісу. Їх енергії має вистачити на кілька десятків років. – здався той
- Я займусь цим, лиш покажи, як вибратись – Монах поволі почав підніматись.
- Добре, а далі що? на воєнну базу ви так просто не зайдете…
- Це вже мої питання – я не стримав задоволену посмішку.
***
Ангар сьогодні був пустий. Люди зібрались біля резиденції Марка. Натовп то невдоволено шумів, то радісно кричав. Марк обернув ситуацію в свою користь. Він оголосив наче було знайдено вихід з мегаполісу. І була можливість зруйнувати стіни. Мене він навіть не згадав. Може воно і на краще. Група Монаха, закладала вибухівку на генераторах. Коли все буде готово, команда Марка піде до воєнних і запропонує здатись. Ті звісно ж відмовляться. Почнеться перестрілка. Тільки от шанси будуть тепер рівні. Тоді група Гаврила, до якої приєднаються Монах зі своїми людьми зайде з іншого боку. З того, де воєнні ослаблені і сподіваються на захист турелей. Рустам прикриє зверху на гелікоптері Ілая і висадить мою групу. Ще до вечора в руках Марка буде необхідний транспорт та необхідні ресурси.
Лопоті гелікоптера почали набирати обертів. Ми зайняли свої місця. Тісно, але терпимо. В руках старі АК. Ще після-радянських часів. Ось що було на складі того лисого дядька, якого грохнув Ілай (див. 2 частина). Зброя. Досить багато зброї. Старої, правда, але ще стріляла. Гелікоптер почав підніматись вверх. Я перевірив свій АК. Начебто в нормі. Тоді поволі почав закладати патрони в магазини і складати їх на «хребет». Я потім (після смерті Ілая) вернувся і забрав усе своє спорядження. Дисплей НПК засвітився. Значить Монах вивів з ладу всі генератори. Гелікоптер набирав швидкості.
- План такий, джентльмени! – я крикнув так, щоб було чути. – ми висаджуємось в серці території воєнних. Нас скинуть на ангари, або на якусь іншу висоту. Задача – тіснити противника і не давати йому шляхів для проведення маневру. Гелікоптер візьме на себе техніку. Ми ж повинні ліквідувати всіх солдат з РПГ. Все зрозуміло?!
- Так! – хором закричало шестеро чоловік.
- Три хвилини до висадки! – оголосив Рустам.
***
Ми швидко скочили на тверду поверхню штабу. Невеличка будова для командування. Моя група розбіглась по периметру. Ми одночасно відкрили вогонь. Солдати не були до такого готові. Марк атакував з переду та з флангів. Монах з заду. Я з центру. Рустам прикривав зверху. Турелі вже не захищали їх. Перевага була на нашій стороні. Не пройшло і години, як ми зачистили всю базу. Вони не хотіли здаватись і не залишили нам вибору.
Я спустися на землю. Наздогнав Монаха, який направлявся до гаражів. Ми минали тіла солдатів та наших. Навіть не хочу знати скільки тут жертв.
- Сподіваюсь воно було того варто! – Монах збив прикладом замок з величезних масивних воріт.
Я допоміг йому. Ворота з скрипом від’їхали набік. Ми ахнули. Шість новеньких танків та десять вантажівок. І один транспортний гелікоптер.
- Хтось вміє керувати цим? – я побіг до одного з танків. Виліз наверх.
- Що ти задумав? – спитав Монах.
- Зрівняємо стіни з землею!
***
Я зайшов в кабінет Марка. Поздоровався з Гаврилом. Той приязно всміхнувся.
- Привіт, Вавилон! – кивнув Марк. – щось хотів?
- Я зайшов попрощатись
- Он як? – Марк уважно глянув на мене. – І куди ти зібрався?
- Допоможу Рустамові, потім знайду Шамана і компанію.
- Я б відправив з вами людей, але…
- Цього не потрібно.
- Ми налагодили торгівлю з 45 мегаполісом. Кілька тисяч людей відправились до найближчих центрів. Правда Сизий створює багато проблем…
- І що думаєш робити?
- Відправлю кілька танків на його територію – Марк знизав плечима – можливо зрівняю там все з землею. Але це не горить. Вчора тут була преса. Так, кілька журналістів. Тепер про нас знають. Декілька мегаполісів відправили сюди гуманітарну допомогу. Ще кілька – спеціалістів, щоб відбудувати місто.
- Я думав ми просто заберемо людей звідси – я чесно признався.
- Як виявляється, це не обов’язково. Здається нам всміхнулась удача…
- А воєнні?
- Ну, якщо вони не знищили нас до цього часу, то можна не перейматись. Того вченого вже немає в живих, а знищити наш мегаполіс після того, як про нас дізнався світ вони не посміють.
- Значить скоро буде так, як раніше – сказав я
- Ні, не скоро це точно.
- Що ж – я підійшов ближче і простягнув руку.
- Щасти тобі! – Марк потиснув її.
Я вийшов з резиденції Марка. Минав знайомі вулички. Попри мене туди-сюди мчались люди. Вони не звертали на мене уваги. Вони зайняті своїми справами. Я включив НПК. Зателефонував Рустаму.
- Так! – Відповів той.
- Це я, Вавилон!
- Знаю, ти вже зробив все що мав?
- Не зовсім. Хочу ще зайти в свій дім.
- Гаразд часу в нас до завтра. Вилітаємо на світанку.
- Я з тобою! – звідкись озвалась Аліса. – ключі в мене.
- Добре. зустрінемось там.
***
Я повернув ключ в замку і відчинив двері. Одразу ж увімкнулось світло. Та заграла легенька музика. Жіночий голос, який я колись вважав набридливим, почав розповідати про погоду, та новини. Дивно, що ніхто ще не обчистив її. Зайшов всередину. Цілий рік тут не був.
- Я інколи прибирала тут, поки тебе не було – Аліса зайшла слідом.
- Дякую – це все, що я зміг видати.
Зайшов у кімнату. «Шерінган».
- Ти включив, той свій зір? – спитала Аліса.
- Так
- Навіщо?
- Ілай колись показував, що можна побачити, те, що тут було. Особливо, якщо ти ще пам’ятаєш це…
Переді мною все було в червоних тонах. Я бачив все, що тут було. Всі прожиті моменти життя. Як я вперше сюди переїхав… Як привів її… Бачив себе, коли приходив до дому, а вона зустрічала мене обіймами і поцілунком… Бачив як прибіг сюди, коли почався карантин… Бачив наш з Алісою перший секс… Бачив себе, коли востаннє покидав свій дім…
Весь цей час я слідував за образами людей, які носились в мене перед очима.
- А нас ти тут бачиш? – спитала Аліса, яка неустанно слідувала за мною.
- Так – чесно сказав я
- А її?! – вона не хотіла питати, але слова самі вирвались з її уст.
- Ні – збрехав я. – її я тут не бачу.
- Правда? – наївно спитала вона.
- Хіба, що той момент, коли ти розбила пляшку «Джека»
Аліса пирснула від сміху.
- Я бачу, як ти метаєшся до дисплея і щось мені показуєш – я чесно описував все, що бачив. – о! ляпас. І як ти мене вперше поцілувала…
Ефект шерінгану зник, а з ним і всі видіння. Я повернувся до неї.
- Значить ти й досі це пам’ятаєш? – вона злегка зашарілась.
- Таке важко забути – я всміхнувся їй. – в найменших деталях.
- І як це було? – її очі загорілись. – як? Добре?
- Прекрасно – я підійшов на крок ближче. Вона не зрушила з місця.
Ми стояли дуже близько одне біля одного. Дивились один одному в очі, не відводячи погляду. Я повільно обхопив її за талію, нахилився до неї. Вона ледь при-підняла голову, ледь подалась до мене. Наші губи повільно зближувались. Невпевнено, наче ми збирались поцілуватись вперше. Вони були зовсім близько. Ми не відводили погляд одне від одного. Наші губи ледь доторкнулись. Наче ми боялись налякати одне одного. А тоді ми злились в міцному поцілунку. Одною рукою я обхопив її за талію. Другу запустив у її волосся на потилиці. Вона руками обхопила мою шию. Аліса закрила очі. Я теж. Це було чудово. Навіть не передати, що я відчув у той момент. Ми от так стояли посеред маленької кімнати і цілувались. Її рука пішла до замку на моїй куртці. Потягнула вниз. Я скинув куртку на землю. Тоді потягнув замок на її куртці. Вона злегка допомогла мені. Я підхопив її за талію і підняв угору, як тоді. Вона обхопила мене ногами. Все повторювалось. Ми примостились на ліжку. Одяг почав поступово падати на підлогу. Освітлення вимкнулось. За вікном заходило сонце.
Ми не поспішали.
Як казав Рустам, часу в нас до світанку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574343
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.04.2015
автор: Тост