А пам’ять плугом вивертає скиби
минулого, яке не повернуть,
і вечір мій скидається на поле
з розораним блискучим чорноземом.
Я бачу—випинаються з землі
і дружно так, несіяно ростуть
жовто-гарячі стебла розставань,
мовчанням переповнені і щемом.
Мені свого минулого не жаль—
себе б я у минулім не пізнала;
та їх я пам’ятаю-- молодих,
задивлених вперед, дзвінкоголосих,
упійманих, мов жайворонки в сіть,
у світове блакитне покривало,
яке нас укриває до пори
чи здутими кульбабами розносить.
Запущена, напружено тремтить
усе живе ламаюча машина,
мені єдиній тишу стерегти
і, вірно несучи роками варту,
із усмішкою блазня на лиці
очікувати вперто, очманіло,
що всі вони повернуться гуртом,
як пустуни веселі після жарту.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574705
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.04.2015
автор: Вікторія Т.