Сам собі маленька пустеля,
в якій щодня шукаєш підземні джерела.
Над твоїми пісками побілена стеля,
а ще - темно. Сонячна кулька здулась,
захворіла на ніч і за горизонтом померла.
Твоя пустеля за полярним колом свідомості,
І снують каравани безладних думок.
Кожен крок – спроба втечі від себе,
але кожного разу назустріч собі.
Боляче бути не може. Всередині тільки пісок.
Сам собі надійне сховище.
Не покидай свою пустку, хто вона без тебе?
Найближчий піщаний пагорб
нездійснених мрій кладовище.
В кожного час від часу є у власній пустелі потреба.
Ніщо на піску не залишить слідів.
І шторми не зруйнують, лиш змінять ландшафти.
Скільки разів із приємних спогадів
руками порепаними від вітрів
ти намагався на стелі зірки малювати?
Перерахуй усі до одного піщані дні:
пустеля, як і самотність, має здатність розширюватися і поглинати.
В кожного для її наповнення досить в житті трагічних подій.
В кожного знайдеться жменя хороших спогадів аби на стелі зірки малювати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575669
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.04.2015
автор: Zapadens`ka