"Навіщо так калічити буття" –
із небуття віків стогнали душі.
Якби ж то раз ти спокій їх порушив,
Ти ж увесь час як монстр каяття.
Як принц без маски, без коня і без меча.
Тобі все можна, ти один-єдиний.
Принцесу маєш, але всі повинні
тебе любить – ти гірше палача!
Для чого ти калічиш те буття?
І не з віків то стогнуть; я питаю.
Чи знаєш ти твоя принцеса як ридає?
Або, що через те немає їй життя?
І каяття твоє вже не лікує рани,
Бо ти скалічив віковічний зміст буття;
адже любов, вона сильніша за життя,
А твоя – то роса, що зникне зранку.
Питаю ще раз, нащо ти калічиш,
спотворюєш буття своє, її?
Тобі що, нудно в звичній колії,
у затишку? Чи хочеш ти щось ліпше?
То є не моя справа, знаю добре,
Але чомусь, ти знаєш, так мені здається,
Що в тебе серце теж від чогось рветься.
Але зумій знести це все хоробро!
Я вірю, цей тягар вбиває,
"Будь сильним" – то пусті слова,
Коли у серці безпробудна темрява.
Але ми поряд, ти то знаєш?
І як побачиш ти світанок серед зір,
то з глибини віків вже стогону не вчуєш.
А тільки те єдине слово, що рятує:
"Ми в тебе вірили" – і в себе ти повір!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575745
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2015
автор: Olesya_Pascal