Лина Костенко «Берестечко»
Часть 30
ДНЁМ ОТСЫПАЛСЯ ПОСЛЕ ЭТОЙ ВАХТЫ.
Коль днём уснул, то можно не вставать.
И снились сны такие мне хорошие,
Что я малец ещё собрался воевать.
Позвал друзей. Бурьян мы победили,
Соорудили башню на горбе.
Мы малые совсем… ещё не согрешили,
Не врём не матери, ни Богу, ни себе…
Я с детства был таким, мне мама говорила,
Был первым я тогда, лишь заходила речь.
Берёзовой тростинушкой всё выпороть грозилась.
И неспроста в постель со мной ложился деревянный меч!
ПРЕДСКАЗЫВАЛОСЬ МНЕ, ЧТО БУДУ Я ВЕЛИКИМ.
ПРОЗРЕНИЕМ ТОГДА НАПОЛНИЛАСЬ ДУША.
Кого любил в итоге? Что накликал?
И отчего же швайку сделал я из лемеша?
… Я НЕ ОТРЁКСЯ БУЛАВЫ. ОНА САМА УПАЛА.
Да, что там булава… Я чести не сберёг.
Вот пристрелил бы кто меня из самопала.
А сам себя решить, признаюсь, я не смог.
Что скажут обо мне тогда простые люди?
А сыновьям пример? А радостно для врагов?
В тюремном подземелье вновь кричали кости
Всех заточённых там. Я слышал брязг оков…
А ДНИ МОИ БРЕДУТ ТОСКЛИВОЙ ЧЕРЕДОЮ.
Душою я поник. Меня нигде не ждут.
Долиною большой, долиной зеленою
Козаки на врага в сраженье не идут.
Ползёт змеёй дорожка под горою.
На склон вновь вышел. Солнцу улыбнусь.
Так и живу, молясь за Украину.
Она - не слышит… Ну а я – молюсь!
МОЯ ПОРЯДОЧНОСТЬ ГОРБАТА, КАК ОБУХОВ.
Моя Гордынь – осколок моих слав.
Моя Белобожница, мой и Богодухов,
И Вознесенка. Мой и Богуслав.
О, моя Лавра. Колкий мой Тернополь.
Рыдомыль вечный, вечная Ташань.
Здесь Белой Церковью пронизывают вечность
Все храмы, что хранят тоску-печаль!
Дывинь моя, и Пуща, а не проща,
Мой Добротвор. Ведь ты такой один.
И Дорожинка люба, Мирогоща,
Мой Нежин, и мой Любич, мой Медин.
Мои вы Умань, Горынь, с ними Згубовка,
Радомко ранней седины.
И Божедаровка, с ней в паре Миролюбовка,
Анно-Зачатовка, ты сына вновь зачни!
В Сумах Твоих, в Твоём же Голосееве,
На весь Крестополь Крестища, Кресты.
Ты нам Славутича и нашего Мессию,
Дай нам Спасителя. А нас, прошу – прости!
НЕ УБЕРЁГ ТЕБЯ Я , УКРАИНА!
И не спасу… Хоть караул кричи.
Джура при деле – косит парень сено,
А я лежу, разлёгшись на печи.
ВОТ ВЫЛОМАЮ ПОПРОЧНЕЙ КОСТЫЛЬ,
Из очерета смастерю сопилку…
Когда недавно я в поля ходил,
То там зачем-то потревожил перепилку.
Увижу вновь знакомую змею,
Из родника водицы вновь попью.
Тут рай… Сюда спокойствие пришло:
Ни слова грубого, ни пол словечка злого,
В реальной жизни всяко-разно довелось
Изведать… Отдохну немного.
Проходит день. Ещё один прошёл…
Приходит вечер, горечь умолкает.
А оружейник словно тот Мамай,
То явится, а то вмиг исчезает.
ВОТ ИЗ-ЗА ВЕТОК ПЕРВОЙ ПОДОШЛА ЗВЕЗДА,
И скоро их здесь будет очень много.
Я к фарфоровой даме речь держал,
Я тоже приведеньем стал в итоге.
Тихонько сядем, затаив дыханье,
Растопит тишину избыток чувств…
То конь взбрыкнёт, а то в ночном сиянии
Сверкнёт зубами чёрный сажетрус.
Я, КАК И ТОТ КОРОЛЬ, ЗАПЛЫВШИЙ В ЯТЕР,
А мог я всем, иль самому себе.
Как Марк Аврелий – римский император
Писать «О мыслях, что пришли наедине».
Но, по традиции пишу универсалы.
Привык я к сабле больше, чем к перу.
А ведь не глупые всё это написали…
А мы не очень. Откровенно говорю!
А пыжатся! Мол где же тут мудрация?..
Так почему же нет у нас Горация?
Умеем саблей хорошо махать,
Прекрасно можем посадить цветы у хаты.
За Родину умеем умирать…
Не зная, как три буквы написать нам.
И в этой страшной, горестной борьбе
Не можем слова даже написать мы о себе!
Весь мир могли разрушить на куски
Лишь воины, которых звали козаки.
Как те Ахиллы и Гераклы…
Однако ж, кое-что иссякло.
Ведь в тот момент, как пели о свободе,
Её другие тяжко добывали.
А мы СВОБОДНЫЕ вновь себе места не находим,
Ведь с потрохами снова в рабство нас продали.
И где тот гений, словоблуд ударный?
Который замысел сумеет оценить коварный?
И не никчемным да порожним словом…
А громогласным, что глухих на бой поднять готово!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 30
УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.
Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.
Наснились сни. Та все такі хороші.
Що я малий. І хочу воювать.
Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.
Сторожу встановили на ближчому горбі.
Такі іще малі. Нікому ще не брешем.
Ні матері, ні Богу, ані самим собі.
Я змалку був такий. Розказувала мати,
що був заводіяка усяких колотнеч.
Усе грозилась різку у березі вламати.
Недаром же в колиску мені поклали меч.
ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.
ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.
Кого любив? І що накликав?
Таке зробив — як швайку з лемеша.
…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.
Та що там булави, я честі не зберіг!
Якби воно само пальнуло з самопала.
Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.
Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?
Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги
В тюремному льоху вночі кричали кості.
Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…
А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.
На силі занепав. Ніде мене не ждуть.
Долиною, гей, зеленою,
козаки не йдуть.
Повзе під гору стежечка зміїна.
На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..
Отак живу. Молюсь до України.
Вона не чує. Але я молюсь.
МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!
Моя Гординь, щербата від неслав.
Моя Білобожниця, мій Богодухів,
моя Вознесенка, мій Богуслав!
Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!
Вічний Ридомиль і вічна Ташань.
Білою Церквою в зоряний попіл
виросли храми твоїх ридань.
Дивинь моя, моя Пуща і проща.
Мій Добротворе, що в мене єдин.
Моя Дорожинка, моя Мирогоща,
мій Ніжин,
мій Любеч,
моя Мединь!
Умань моя, моя Горинь і Згубівко.
Радомко ранньої сивини.
Моя Божедарівко, Миролюбівко,
Ганно-Зачатівко, сина зачни!
В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —
На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —
Сина Славутича, сина Месію,
Сина Спасителя!.. А нас прости.
НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.
І не врятую, хоч кричи на ґвалт.
Зброяр на вежі. Джура косить сіно.
Розбитий гетьман, що тепер я варт?!
ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.
Із очерету виріжу сопілку.
Ішов полями навпростець,
переполохав перепілку.
Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.
Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Минає день. Іще один. Минай…
Надходить вечір, птиця замовкає.
А той зброяр, мабуть, таки Мамай,
бо часом є, а часом і зникає.
ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА
КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
Вже скоро їх тут вилетять рої.
Ходи, не бійся, пані порцелянова!
Я теж тут привид. Ми тепер свої.
Ось тут посидим трохи на камінні.
Розстелим тишу, як м'який обрус.
То форкне кінь. То в місячнім промінні
зубами блисне чорний сажотрус.
ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої "Думки на самоті".
Але ж незвичка. Все універсали.
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
Аще хотяще…0т і вся мудрація.
Чому у нас немає ще Горація?
Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.
У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.
А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575990
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 21.04.2015
автор: Володимир Туленко