(відгук на вірш-поклик Матері, Жінки, української Берегині,
написаний любов"ю серця її до подій на сході України)
Нестерпно чути з вуст Твоїх,
Жоно предвічна, Берегине:
«Коли закінчиться цей біг
у прірву смерті, до загину
синам моїм, що для життя
я народила тут, під сонцем?!.
Коли відчую у долоньці
твою, дитя мого дитя?!.
Мені б ростити тут синів,
мені б співати колискові
онукам, – квіт плекати новий!
… а серед проклятих цих днів
я чайкою приймаю муки,
над домовинами мій плач!..
О хто ти, долей заклинач,
ти ріки сліз моїх побач,
послухай: смерть віщують круки!..»
Що маю тут сказати я? –
я, чоловік, і син, і тато:
що ворогів у нас багато?
(хоч зло не сіяли в полях!);
що мир наш, дім наш – як більмо
сусіду з півночі на оці?
О Звіре! – Каїна тавро
прийняв коли?! в якому році,
московський Звір, скажи мені,
продав ти душу Сатані,
щоб наших пожирать синів?!.
...
««»»
(на сором свій зізнаюся, не запам"ятав ні назву, ні ім"я авторки,
а вірш той запав у душу темою, настроєм,
і ось таким словом зійшов з мого серця)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576145
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.04.2015
автор: Касьян Благоєв