Уже літа в матусі притомились,
І в коси впала сріблом сивина,
Може, тому, що все життя молилась
За тих, кому життя дала вона.
А може, вибрала круту стежину,
І по такій їй важче було йти, Не забувай, що ти її дитина
Для неї щастя і прокляття – ти.
Життя людське завжди є норовливе,
Її також несло навстріч вітрам,
А може, доля стрілася сварлива,
Що тільки жменьку кинула добра.
Лети ж до неї птахом легкокрилим,
Її долоні к серцю пригорни,
Бо материнське щастя полохливе –
Втече. Його матусі поверни.
14.01.2015.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579315
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.05.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)