Афганістан. Це, ніби… в дьогті квач.
Я ним думки грунтую для картини.
Які відтінки фарб лягти повинні
На ній, щоб і в німому чувся плач?
Громаддя гір, неначе бите скло.
Звичайно ж, чорне. Іншим буть не може.
І небо чорне. Хоч без хмар. Вороже.
І вітер, мов наждак!.. Суцільне зло
Мазками темними картину лиже.
І я безсила. Бо непросто вижать
З душі, не з тюбика, тональність свіжу.
Тому-то між малюнками і тлом
Межі нема… Хоча далекі гори
Не винні в тім. Бо вивергнути горе
Примусила їх сила ще чорніша
Й безглузда. На бездушності замішана.
Вона, як лава (знову ж таки чорна),
Дістала й нас. Ті бризки, в цинк загорнені,
Посіялись у землю не зерном,
А молодим, закам’янілим сном…
Думки мої киплять в афганськім вирі.
Така й картина вийшла – біль і гнів.
Дивлюсь на лик її серцями сиріт –
Невтішних українських матерів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579711
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.05.2015
автор: Ніна Багата