Вклоняємось мамі до ніг, до землі,
Цілуємо щиро натружені руки.
Але ж як ці подяки мізерно малі
За ті, несвідомо принесені муки.
Мати тебе на цей світ породила, повивала,
Мук і страждань її не передати.
Грудним із душі молоком годувала.
Як можна про це забувати?!
Ростила, раділа і Бога славила.
Школа… навчання…сімя. І…сама.
Рідна дитина ніби взяла на вила.
Серце пробила, а крові нема.
Сохне як сіно мамине тіло.
І нікому навіть водиці подати.
А мати приходить у сні, щоби світлом
В душі засіяти, тривогу прогнати.
І мовить: «Спіши якомога скоріше.
На тебе чекає… у каструлі мій борщ.»
«Де ви є, мамо?! Це сон?» - «Спокійніше.
Я чую – тихесенько крапає дощ…»
Телефонний дзвінок розбудив серед ночі:
«Ало, вас не чути!» «Приїжджайте, я Спас.
У вашої мами заплакані очі.
Можливо, ще встигне побачити Вас».
Та пізно, відходить заплакана мати.
Сумно і тяжко. Волосся рвемо.
Не маємо права живих забувати.
Чому ж ми батькам «печінки гриземо»?
Бережи свою матір стареньку, маленьку.
Ти в усьому їй щиро допомагай.
Пам’ятай, при житті шануй батька і неньку.
Як відійде – то ти назавжди пам’ятай.
І хоч зрідка приходь, відвідуй родину.
Світлом у Храмі Господнім вітай.
Ти живеш! Ти живеш, люба дочко чи сину.
Отож неньку рідненьку свою пам’ятай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580275
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.05.2015
автор: Юрій Фочук