137* час, – ти мудрість віків, то чому ти питаєш мене?
Ти питаєш мене, ніби я знаю таїну днів:
Чи наситився світ гіркотою сльози сироти?
Чи щасливий недолею тої вдови, що й синів
Вже чекатиме вічно?!. – О, ні! Я не знаю... А ти?..
138* брате мій, по ту сторону ти від любові й добра,
і ненависть твоя убиває два наші світи!
Ти руйнуєш – і цим теж лишаєш свій слід на землі,
Забуваючи істину: «Жито посієш – пожнеш
Тільки жито! добро, якщо сіяв його серед днів».
– Але зло не відпустить тебе із ненависті меж!
139* нова еміграція…
(втікачам-безроднім, що кинули свій край в години скрути
ради втіх і ситої їжі)
Лишив ти Вітчизну – забувши про наші напасті,
В обіймах продажних красунь щоб забутись! – Не вдасться! –
Бо гірше отрути цілунки їх, губи і слово –
Ти отчі могили продав на химерне те «щастя».
140* у юнь безтурботну ведуть всі нещастя мої…
На престолах моїх лиш недоля збира свою дань:
День за днем відбирає відміряне небом скупим,
І беззубим погрожує, згорбленим, бідним, старим
Залишити в самотності. – Ти ж прогуляв свою рань?!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580425
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.05.2015
автор: Касьян Благоєв