Повітря іноді таке тяжке. Обпікає тобі легені. З кожним подихом. Але ж воно наркотик. Ти і сам не розумієш, що відбувається, а твої легені знову обпекло... знову.
Лежу посеред кімнати і насолоджуюсь болем. Мені здається, що я вся суцільний біль. Можеш уявити? Я — сама насолода. Насолода щоденна, щогодинна, щосекундна. І вже немає навколо нічого більш значущого, ніж те блаженство.
Чуєш? Моє серце б'ється! Боже, що за банальність, звичайно не в такт з твоїм. (Ніколи з нас не буде ідеального тандему. Галіма з нас пара. Якщо хтось скаже інакше, я дам тому в пику. Ну... як зможу так і дам.) То що? Як б'ється твоє серце? Я ж не чую, бо ти не даєшся в обійми. Гадаю, воно перегоріло, десь зламалось... Спаяти, чи що?
Лежу на підлозі з заплющенними очима. Мої вени — прозорі трубочки. Я, здається, вся з того розгалужного, димного плетива. Прозорий, сплутаний клубок, як розплутаєш, то пошматуй, порви... Подаруй мені насолоду!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581343
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.05.2015
автор: Мирослава Муромська