Верни кохання, – Господа просила,
Воно одне освячене було,
Забути я його не маю сили,
А воно, наче літо відгуло…
А він пішов, бо не стерпів образ,
Яких йому нанесла у словах,
Себе картаю я тепер щораз,
Якою я жорстокою була.
Душа ридає, проситься в політ
До тої зірки вибраної нами.
Сама лишилась, вже багато літ,
Немає днів, окутана ночами.
А найстрашніше, коли темна ніч,
Коли душа пустує, наче хата,
Як за вікном кричить в тривозі сич,
Як розумію – це мені розплата…
В кімнаті пусто, лише вітер виє,
Горить свіча притомлена в кутку
І жевріє у серденьку надія,
Бо я його і нині ще люблю.
В думках до нього горлицею лину,
В сузір’я наше у думках лечу,
Кусаю губи і ковтаю слину,
В душі ридаю, в подумках кричу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581481
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.05.2015
автор: Віталій Назарук