[i]Не покидайте ніколи хворих
і не терзайте скалічені душі.
Себе в калюжах втрачаю прозорих
або всихаю по-трошку на суші.
Закрався спокій в пусту оселю.
Тримають стіни колишні сліди.
В ряди постали, неначе скеля
Мої думки, що бояться весни.
Я заховати в долоню не зможу
Останній погляд плакучих очей.
Де ж віднайти стільки сили, мій Боже?
Як кожен спогад рікою тече.
Не покидайте хворих ніколи,
Бо погасає життєвий вогонь.
Все починалось збиватися з колій,
Коли твоїх я торкалась долонь.
Коли навкого юрмилися люди,
А ми з тобою стояли невинні,
Тоді ще снігом засипався лютий
Це були слабкості наші хвилинні.
Все стало тихо, коли ти пішов
І на годиннику стрілка спинилась.
Я чую відгуки наших розмов
О ні, це мабуть мені наснилось.[/i]
Вічна пам`ять!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581489
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.05.2015
автор: Karo