Щиро вдячний Процак Наталі та...іншим людям, які самі того не відаючи, дали поштовх до написання цього, можливо, недолугого, як і сам автор, твору.
***
…На стіні справа – дзеркало. Я його не бачу. Але знаю, що там… Там- чоловік… Він сидить у кріслі, прикривши повіки, та мірно покручується… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Напівприкриті повіки, жорсткий їжачок колись темно русого, а зараз – майже сивого волосся, середнього зросту, середньої статури, середнього достатку… Середньостатистичний такий собі чоловічок, нічим особливим не примітний…Таких – тисячі… Якби довелося складати словесний портрет, то і прикмет особливих немає… І зачепитися нема за що…Хіба – розсічена колись і поганенько зашита губа, розсічена брова і два невеликих шрами на чолі… Та ще на лівій кисті залишки давнього татуювання. Невміло набитого і ще більш невміло виведеного. Що там було? Чиєсь ім’я?.. Я дуже добре знаю того чоловіка, краще за інших. Бо він – це я…
Я сиджу за столом, напівприкривши повіки, відкинувшись на спинку крісла та мірно покручуючись… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Подумки повторюю мантру,що стала вже звичною за багато років…Вона в’їлась в мій мозок, мов пилюка в’їдається в тріщини на стінах… «… не вір…не бійся…не проси… я сильний…я впертий і сильний…не вір…не бійся …не проси…і не плач…» Я не занадто релігійний, не занадто забобонний, але повторення цієї мантри, цей своєрідний автотренінг, стало ритуалом, без здійснення якого день може бути невдалим…
«…не вір…не бійся…не проси… не вір…не бійся…не проси…і не плач…я такий, як є. а кому не подобається – до побачення… і мені ніхто не потрібен…бо я сильний …я все витримаю…бо я людина зі сталі й бетону…» Правий куточок моїх вуст смикається донизу і в сторону, зображуючи «фірмову» посмішку…Так посміхатися, цинічно-презирливо я навчився, коли…Неважливо, коли я навчився так посміхатися… Промовивши подумки «людина зі сталі й бетону», я посміхаюсь. Бо знаю, що позаочі мене називають Термінатором. Мабуть, через те, що я часто ношу темні окуляри… Мені лестить… Треба буде змінити свою «мантру». Ха! Я Термінатор, людина зі сталі, я можу все… Круто…Я погойдуюсь… Влі-і-і-во…Впра-а-а-во… Влі-і-і-во …
Кого там ще принесло?! Так не хочеться відкривати очі… Ну хто…т-а-м? Ти??? Як Ти?... Але чому?! Куди Ти мене тягнеш? На вулицю? Але ж там дощ! Ти збожеволіла!... Збожеволіла…
А дощ такий теплий! Злива! Ти… Чому Ти смієшся?! Ну, так, це смішно…
Запах дощу… Запах дощу змішується із запахом Твого тіла… Я притуляюся щокою до Твого плеча і…вдихаю… Шия, щока… Я легенько кусаю Тебе за вухо…Не знаю, чому, але я завжди люблю кусати за кінчик вуха… Я вдихаю… Вдихаю Тебе… У мозку вибухають яскраво-червоні піони… Я шукаю своїми губами Твої гарячі вуста… Я цілую Тебе довгими тягучими, як мед цілунками і…плачу… Від радості? Щастя? Чогось іншого? Не знаю… Навіщо знати, навіщо думати, коли так добре… Я цілую Тебе і відчуваю смак дощу, своїх сліз, Твій смак… смак любові… Я відчуваю Тебе … Пульсуючу артерію на Твоїй шиї, напружені м’язи спини, Твої гарячі стегна…Хочеться кричати від щастя…
***
…Невже це сон??? Точно… Заснув… А злива не вщухає… Наснилося… От і добре, що лише наснилося… Правий куточок моїх вуст знову смикається донизу і в сторону… Я ж – Термінатор, людина зі сталі… А сталь під дощем ржавіє… Що це лоскоче щоку? Краплинка якась… Смітинка в око потрапила… Де в біса мої окуляри???
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581686
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.05.2015
автор: посполитий