Лютий.
[u]«А я живий, матусенько, живий…»[/u]
Я дивлюсь на вас, кохані діти,
Й гине моє серце у журбі,
Кров’ю вашою й слізьми воно умите,
Ніби помирає у вогні…
Все горить! Усе кругом палає!
Зупинився Київ у жаху!
Ваша, діти кров, його вмиває,
А тіла вкривають голизну.
Діти мої!
Щит ваш деревяний
Від гарячих куль не захистить.
Снайперський приціл не оминає,
Між життям і смертю – тільки мить.
Ви про мене мріяли щасливу,
І за мрію цю ви полягли,
Вірили так віддано, так щиро,
Споглядали у наметах сни…
У наметах чаєм зігрівались,
Свято берегли свій ідеал,
Вірили, боролись, не здавались.
І, мов квіти мертві, тихо впали…
Розриває жаль мене безмежний,
І на крик не вистачає сил.
Огорну вас ніжно, обережно
І відчую дотик ваших крил.
Через відчай, горе, біль і сльози
Піднімусь я гордо і велично,
Незважаючи на всі погрози
Вас в століттях я увіковічу.
Хай цей біль у серці незворотній,
Але знаю я, що до останнього,
Берегтиме від біди Небесня Сотня,
Хоч на тілі завжди буде раною…
___
[i]Погляньте на руки мої, на обличчя:
Ці шрами – це ваша байдужість сліпа!
Летять місяці, пролітають сторіччя:
У ваших серцях лиш пасивність німа!
Лиш часточка вільних, міцних, незалежних
Підтримують вогник у моїх очах.
Для них ці лани, ці простори безмежні,
Для них я живу! Й завжди буду жива! [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582312
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.05.2015
автор: JulKosh