Десятого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто третього року о 15.20 за київським часом народилась я, Самойлова Оксана Петрівна. Моїм домом стало тихе село Миколаївка Новомосковського району – батьківщина відомого письменника і мовознавця Василя Чапленка.
Моє загартування почалося на ранньому етапі внутрішньоутробного розвитку, коли мама повернулася з поля після перекидання валків гороху. Колгосп у ті часи дуже часто залучав контору бухгалтерів до фізичної праці: пололи кукурудзу, соняшник, буряки. І, не бажаючи говорити про вагітність так рано, мама пішла разом з усіма, а повернувшись з болем у животі і почала мене загартовувати холодним рушником.
Світ я вітала пронизливим солдатським криком і була дуже схожа на бабу Маню. Далі моє загартовування продовжилось холодною водою при обмиванні дитячих несподіванок і сповиванням перед вхідними дверима родильного відділення. Потім тепло, тепло рідного дому, де нас з мамою зустріли щасливі тато і брат.
Моя адаптація до сухого клімату степу і якихось великих когось (людей) проходила дуже важко. Я місяць плакала і кричала ночами, тож мама з бабусею Вірою носили і колихали мене по черзі. І коли знесилення у мами переважило страх спати поруч з немовлям, вона лягла разом зі мною вночі і… відтоді я спала спокійно.
Та от не тішила я нікого дитячим лепетом і на мамині наполегливі «агу» відповіла серйозним і діловим «гуа». Ходити почала раніше ніж говорити, але заговорила реченнями. І засміялась я рано, до брата. Альоша любив нахилятись над колискою і кривлятися. Від щастя я захлиналася зовсім не дитячим сміхом, як згадує мама. Брат часто катав мене в колясці з великою швидкістю. І я сиділа, вчепившись за поручень, зі стиснутими зубами і зляканими очима, але мовчала. Дуже, мабуть, любила екстрим.
Хрестили мене у церкві біля відомого козацького собору в Новомосковську. І тут я знову наробила крику, навіть батюшку злякала так, що він порадив мамі звозити мене до бабки. Ну боялась я людей, що ж ти зробиш.
У сім’ї наші обов’язки з братом були чітко поділені: я вивихала ногу, билась головою і лазила по особливо небезпечним об’єктам (наставлених один на одного стільцями), а брат вивихав руку, хворів грипом і стрибав із шафи на велику подушку. Але у цих змаганнях я, на жаль, перемогла. У віці двох років я сіла (не знаю як, і ніхто не бачив) у гаряче відро з картопляним лушпинням. Крик мій почула бабуся Віра і дістала звідти. Словом, я була виписана з лікарні через десять днів, хоча опіки для дитини такого віку були дуже небезпечними. І от я знову дякую здоров’ю, яке дісталось від тата, і маминій безмежній любові, яка чотири дні майже не спала і сиділа наді мною.
Перший мій спогад з дитинства огорнутий легким туманом: ми стоїмо з татом на березі річки у центрі села і годуємо чарівних лебедів, які через зламане крило лебідки залишились зимувати в нашій місцевості. Про долю цих чарівних істот я дізналася уже підлітком. Люди говорили, що невдовзі після нашої зустрічі місцевий «мисливець» застрелив їх, а через якийсь час вчинив самогубство. Тоді я вперше замислилась над тим, що люди без любові (у будь-якому вияві) втрачають свою людську подобу. Ця історія вразила мене глибоко в серце і, пишучи легенду про походження назви нашого села на районний конкурс, я використала історію цієї пари, перетворивши їх на закоханих хлопця і дівчину.
Щодо олімпіад: на першу свою олімпіаду я поїхала у 3 класі, коли вразила вчительку оповіданням про їжачка. У п’ятому і шостому класі я навіть була відмінницею, та на заваді нашій з навчанням любові стала алгебра і фізика (підступні жінки!), проте геометрію я любила.
Олімпіади з української мови були для мене наче контрольні (а я їх обожнювала), особливо написання творів. Та найцікавіше те, що перший свій вірш я написала російською…як домашнє завдання із зарубіжної літератури. Саме вчителька цих предметів стала моїм духовним наставником у річищі філософії життя. Проте другою мамою стала Ніна Михайлівна – класний керівник, жінка, яка навчила мене сміятись. Коли вона стала ще й завідувачем бібліотеки - я звідти не виходила, оточила себе паперовими друзями, і стало не так самотньо у духовній сфері мого існування. Я дуже любила читати. Перша книга, яка мене вразила – «Мері Поппінс» у 3 класі. Друга – «Країна чудес без гальм і Кінець світу» у 7. Після них мені довго не хотілось пускати у душу щось іще.
Поезію я практикувала постійно. Але читати її було неможливо. Багатий мій внутрішній світ був Азовським морем. На «Літературних кав’ярнях» у школі я вперше зрозуміла вчителя, який говорить, а його не слухають. Я намагалася жити так, аби було не соромно. Інколи вдавалось.
Школу я закінчувала під час нелегкого періоду в нашому сімейному житті. Невідомо де була моя свідомість, тому і ЗНО невідомо як я написала. Вступити до ВНЗ мені звісно не вдалося, але…життя влаштувало мені екзамен з виживання: чоловік маминої двоюрідної сестри знайшов мені роботу в деканаті ФУІФМ ДНУ ім. О.Гончара і тут почалося… Довелося зустрітися з такими формами життя, про які я навіть не здогадувалась. Мене, залякану дівчину з сільської школи, навчали в процесі роботи, все було не тільки новим і незнаним, а ще й до чортиків страшним. Особливо відповідальність. Та то було лише перший місяць, далі звикла.
Коли приїхала додому у першу свою п’ятницю, я заснула у мами перед телевізором. Маю жахливу звичку розкидатись вночі руками, та цього разу я проспала всю ніч навіть не ворухнувшись.
Я познайомилася з новими цікавими людьми, а при першій зустрічі з новими колегами мені взагалі вони здалися знайомими.
Робота в деканаті була різною: то бігаєш, наче ошпарений, то сидиш не знаєш куди себе подіти. В останньому випадку я почала підтягувати свої знання і готуватись до нового ЗНО.
Змінивши три місця проживання, познайомившись майже з усіма навчальними корпусами ДНУ і половиною міста, відвідавши чотири рок-концерти і прочитавши шістнадцять нових книжок (без урахування навчальних), я успішно склала ЗНО і вирушила до Херсону – татові родичі душе хотіли, щоб я вступила до місцевого університету.
Місто о 6 ранку було сонним, та й о 12 також. Тиша була повсюди, її навіть випромінювали стіни. Широкі вулиці старого міста були чистими і, що мене найбільше вразило, так це урни для сміття кожні десять метрів.
Документи я подала на дві спеціальності: мову та історію, і на кожну з них пройшла. Та оригінали документів віднесла до ДНУ. Все ж таки цей степ рідніший. І місто, і люди. І от…
Затоптані вулиці і збиті паркани
Діряві будинки, стіна на стіні.
Так, я згодна, і тебе обираю
Місто, дозволь залишитись мені.
Аркан на шию, каміння на плечі,
Аби не було самоти.
Та ні, це спасіння, яка ж це втеча?
Від себе ніхто не в змозі втекти.
Може хоч тут не буде так тісно,
І люди ходитимуть поруч.
Може ж душа моя дотошно-зловісна
Зможе знайти собі поміч.
Та акорди пісень і крики стагнацій
Злилися тут в шумі німоти.
Гудить металом могила цивілізацій
Зриваючи голос до хрипоти.
Не заповнила я своєї порожнечі.
Була я у ньому, тепер воно в мені.
І знову безлюдь, невдала втеча.
Застигло місто в бурштині.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582568
Рубрика: Нарис
дата надходження 20.05.2015
автор: Озелла Радукевич