Старі батьки, дружини, діти
Простіть, що у небо прийшлось
відлетіти...
Це був його останній бій. Навіть не бій. Їх зрадили. Це була підла пастка підлих братів. Найманці з Росії та місцеві «полукровки», які і самі толком не знали хто вони, уже чекали колону солдатів України. Прицільним смерчем вогню, завчасно спланованої пастки, вони в лічені хвилини знищили колону.
Тридцятирічний солдат був ще живий. Поранений в обидві ноги з перебитими руками, він уже знав – йому не врятуватись. Єдинне чого він остерігався – свого стогону. Почують –доб,ють. А він так хотів в відведені йому години встигнути уявити перед собою личка своїх дітей. Попрощатися з ними. Його малеча... Вони з Оксаною дуже любили одне одного. Бог насипав їм діточок. Вони були щасливі. Хто міг знати, що без оголошення війни, за спиною нацькованого ними Донбасу, колишні брати сусідньої держави підуть на нас війною. Тут живуть їх родичі, друзі. Таке і в страшному сні не присниться. На жаль це не сон – страшна реальність. Навкруги розкидані тіла його бойових побратимів, догоряли машини... Він відчував – вмирає. Холонуть ноги, холод піднімається по тілу – він стікав кров.ю. Батько спішив уявити новонародженого сина, якого ніколи не бачив. Він уже не побачить його. Згадував своїх трьохрічних двійняток - смішних Сашка і Вадика. Свою єдинну улюблену донечку Світланку. Вон так схожа на тата. Він уже не відведе її до першого класу, як давно мріяв. Це зробить Оксана. Вона тепер все буде робити за двох. Відтепер їй одній піднімати дітей. Уявляв це. Просив у неї пробачення. Дивлячись у зоряне небо ще встиг подумати, як любили вони з Оксаною сидіти вечорами в їх садку, довго дивлячись в небо. Їм обом це одинаково подобалось...
Його знайдуть і зможуть винести з того кривавого поля через два дні. Він так і лежатиме з широко відкритими від болю очима, вдивляючись в небо. Туди, де навіки відлетіла його душа.
2.
Діти, немов пташенята, обліпили домовину. От і повернувся тато додому. Зараз він спить. Сашко з Вадимом будуть чекати. Десь там, на далекій війні, тато дуже стомився. Нехай поспить скільки потрібно. Їм дуже хотілося, щоб тато взяв їх на руки. Обох зразу – він любив так робити. Зараз ці понівечені, навіки нерухомі руки не приголублять вже нікого. Сашко з Вадимом не стримались – доторкнулись до них. Потім погладили тата. Може станеться диво? Він встане, підхопить їх обох і сміючись побіжить у двір, як завжди. Тільки найстарша Світланка знала – тато вже не встане. Вона гладила його світле, як у неї, волосся. Тато теж любив погладити її голівку. Зараз це може зробити тільки вона. Мама цілий день сидить біля нього, свого Петра. Розповідає йому про дітей. Показує новонародженого сина. Цілує його понівечене тіло. В хату зайшли солдати. Принесли татову нагороду. Це замість тата. Це для дітей, щоб росли, дивлячись на неї, щоб не схибили і стали людьми. Солдати забрали домовину і понесли у двір. Діти побігли слідом. До них у двір прийшло все село. Люди ставали на коліна, проомовляли слова вдячності та шани. Сашко з Вадимом почали плакати тільки тоді коли тата забрали з двору і понесли. Вони відчули – це назавжди. Бігли слідом і плакали. Якісь люди, замість тата, взяли їх на руки і кудись віднесли від нього. Більше тата вони не бачили.
3.
Пройде, майже, рік. Діти трохи підростуть. Мама відведе Світланку до першого класу. По дорозі вони зайдуть до тата. Світланка так захоче. Вони всі намагаються вижити. В пам,ять про тата, біля його портрету – його нагорода. Це особливе місце для їхньої сім,ї. Вони підходять сюди і час від часу розповідають про себе. Мама питає поради на всі свої проблеми. Тепер у кожного свої обов,язки по господарству. Їм не до пустощів. Хто і навіщо так змінив їх життя? Малі сироти ще не знають цього. Вони ще не можуть зрозуміти, що багаті, зарозумілі пани, зі своїми неадекватними примхами, не хочуть щоб вони жили. В чому їх вина? В тому, що народились на Україні? Нехай уже Бог зглянеться над нами. Нехай не допустить на нашу землю тих зомбованих виродків, які взяли на себе право знищити цілий народ. Спаплюжити землю своїх прапрадідів. Яке страшне святотатство !
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584679
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.05.2015
автор: Любов Вербовецька