Війна іде!
Сиріт за руки веде
Вони діти її
Знову на нашій землі
Уже, майже, 2 дні сидів семирічний Максимчик з малою сестричкою Сашею в підвалі будинку. Він прислухався. Вибухи затихли, тільки ще зрідка вчувалися автоматні черги. Саша уже і не плакала. Була вона в безпамятстві чи спала Максим не знав. Він радів що вона мовчить і їх не почують ті солдати які забрали маму. Саша просила пити і мама пішла пошукати води, більше вона не повернулась. По дорозі назад її перехопили та заштовхали в машину. Так і не донесла вона дітям тієї маленької пляшечки з водою. Не дали. Хлопчик бачив все. Він не добіг – не встиг. Та мамин останній крик він запам,ятає на все життя. Вона прощалася з ними і просила його берегти Сашу. Її прощальний крик відчаю. Він буде з дітьми завжди. У них не буде її могили, її могила у них в душі – це той крик за ними. Крім мами у них не було вже нікого. Бабуся, тато, сусіди загинули у них на очах. «Смерчі-гради» відібрали уже всіх. Хлопчик мав би вже вчитися в першому класі. Бігати, пустувати зі своїми ровесниками. Та війна забрала його безтурботне дитинство. Все те, що він уже встиг побачити за своє коротке життя, зробило з нього майже дорослу людину. Як дивно про це чути в наш час.
Варвари 21 століття! Вам подобаються смерті, муки, сироти? Тоді вас використовують за призначенням. «Страшны ли вы? Страшно то, что вас породило». Ці слова в устах Олега Кошового, донесені до нас автором «Молодої гвардії», актуальні і донині. Кому насправді потрібно знищувати нас? Хто цей кровожадний монстр? Напевно це вже не людина. Та Максимчик нічого про це не знав. Діти поза політикою. Він просто хотів житии. В той рюкзак, який колись купили йому мама з татом для першого класу, зараз посадив він, зовсім легеньку від голоду, сестричку і пішов. Він не знав куди йде. Але залишитись - загинути. Це дитина відчувала інстинктивно. Вони дійдуть. Вони знайдуть людей, не всі ж монстри. От тільки як дійти. Кругом горіли дерева, будинки. Лежали чи то вбиті, чи поранені. По мертвій матері повзали новонароджені цуценята, маленькі, ще сліпі, не знаючи, що її вже немає з ними. Він постояв біля них. Куди ж іти? Він пішов вперед. Пожарищам не було кінця. Уже і місто закінчувалось. Куди далі? Але стояти не можна. Перед ним лежала дорога. По ній він і пішов. Скільки часу він ішов? Знову якісь розбиті хатки. Це вже село. Тут вони зупиняться. Тут є вода. Людей ніде не було. Живих не було. Були могили, прямо в дворах та на городах. Валялись вбиті собаки. На все село, яке смерчі зрівняли з землею, вцілів єдинний, чийсь зовсім невеликий хлівчик. Туди вони і направились. Опритомнівши, сестра заплакала. Просила їсти, кликала маму. Максим приніс води, напоїв сестру. Залишивши її на сіні в хлівчику, хлопчина пішов бродити по згарищах, поки не провалився в чийсь, майже доверху наповнений припасами, погрібець. Бог пожалів цих дітей, напевно мама дуже за них просила. Від голоду вони врятовані. А від іншого? Хто знайде їх та вивезе в безпечне місце.
Діти Донбасу. Діти війни. Їх батьки за викрадення Донбасу голосували. Одні зі смерчів-градів по нас стріляли. Інші самі ж від тих пострілів і полягли. Та діти не мають цієї вини. Вони просто діти. Вони політики не знають. Десь зникло їх дитинство. Вони його виглядають…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584745
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2015
автор: Любов Вербовецька